Чорний обеліск (Der schwarze Obelisk)

Кохання немає гідності.

Минає багато часу, поки людина перестане реагувати, навіть якщо вона реагує вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів Кохання.

Погане чи добре, а життя завжди є життям — людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.

— Чому не всі Люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.
— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.
— Ні, — швидко заперечує Ізабелла, — не тому.
— А чому ж?
— Тому, що він боїться.
— Боїться? Чого?
— Коли б усі стали щасливі їм більше не треба було б бога.

Але такий уже, мабуть, плин Життя — коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так триває далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням.

Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли стає краще, вони робляться нестерпними.

смерть однієї людини — це смерть; смерть двох мільйонів — лише статистика.

Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували.

Хто із нас Хтось? І хто з нас я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

смерть — це шлях до вічного життя.