У дитинстві, коли мені було сумно, я піднімав голову і дивився в небо. І тоді мої проблеми здавалися мені нікчемними в порівнянні зі Всесвітом, який поглинав мене.
Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за Життя хоч на половину так, як піклуються тоді, коли це вже ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.
людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у Добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна Причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.
Хто із нас Хтось? І хто з нас я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.
Останні коментарі