Аль Квотіон

Тільки, здається, не закінчиться ця довга бездарна суперечка: суперечка коханця з імпотенцією, суперечка поезії з сокирою.

Росте крізь зламаний хребет, росте крізь рвані кишені якийсь жалобний поет, якийсь поранений та ранній.

А на небі – зірки. Звичайні зірки на звичайному небі. І я не знаю і не хочу знати їхніх імен. Я хочу просто дивитися, показувати на них пальцем, посміхаючись і говорити тобі:«дивися, як красиво». Там складність прагне простоти. Там на зорі випадає роса і ми шльопаємо по ній босоніж, і я не читаю тобі віршів про любов і біль, життя і смерть: я покликаю тебе купатися, тому що вода тепла і в ній відбиваються сосни та хмари. І якщо напружити фантазію, можна уявити, що ми летимо між ними. А ввечері ми п'ємо чай. З сушінням. І всі таємниці буття, риторичні питання, тяжкі думки і невирішені справи мовчки чекають на нас з того боку дверей.

Навіть якщо ти вважаєш свою думку істиною в останній інстанції, не смій, чуєш, ніколи не смій розрізати чужу душу. Залиш кожному право любити так, як він уміє.