Філіп Поццо ді Борго

— Ні, я туди [про машину для перевезення інвалідів] не полезу… і ви також. Що вас затягувати туди, як кінь! — А як щодо цієї!? [Дрісс вказує на розкішний автомобіль]. — Ця мені не підходить… Просто я маю бути прагматичний…

— Вибачте, я знову про своє, але мені дуже цікаво про вуха. Вас правда штирить? Тобто якщо вуха почервоніли, то ви збуджені? - Так це так. А ще, буває, прокидаюся вранці, а вуха набрякли.

— І як вам, добре живеться за чужий рахунок? - Що? — Вас зовсім не бентежить, що ви живете за рахунок інших, і совість вас зовсім не турбує? — Ні, дякую. А вас?

Найстрашніше не те, що я в кріслі, а те, що без неї.

Це те, що аж ніяк не лікується. Лікарі називають це«фантомними болями».

- Ну ось, Філіпе. Я не залишаюся на обід… — Чому? — Ви не залишитеся один... так вийшло, що зараз у вас побачення. - Побачення, ти це про що? — Не психуйте, все буде добре… тільки цього разу ви не втечете.

Я не хочу, щоб мене шкодували. Він часто простягає мені телефон. Він забуває.

— І в цьому дивному, неживому та нечуваному світі... — Подзвоніть їй. —...Де сфінкс та серафим зливаються в ефірі... — Подзвоніть їй!

— Це що було? — О, нісенітниця — дірка у фюзеляжі. Тепер нікому з нас не врятуватись. — Так, Пилипе, якщо щось не так — скажіть! — Радий був познайомитись...

— Хлопці з вулиці не знають жалю. — У цьому все й річ. Я не хочу, щоб мене шкодували.