Ельчин Сафарлі

Знаєш, що важливо взяти з дитинства у доросле життя? Мрію.

Є люди затишні, як будинок. Обіймаєш їх і розумієш: я вдома.

Потрібно дивитися в обличчя своїм страхам. Тільки так їх можна подолати.

...Чекаю осінь. З таким нетерпінням, що готова принести їй у жертву всі інші пори року. І я зовсім не шкодуватиму про вчинене. Мені потрібна осінь. Дуже дуже. Вона випустить світ тих, хто загнаний у темний кут виживання. Вона не змусить повторювати жорстокі, але правдиві слова: "Якщо ми всі самотні, то на самоті ми всі разом ". Осінь називають сезоном смутку. Я не згодна: справжній сум приходить разом з літом, коли нема з ким розділити щедрість сонця…

Соромитися власних сліз означає не визнавати свої почуття.

У цієї розлуки не було причини, з їх любов'ю просто сталося життя.

У смутку стаємо непомірно гордими. Створюємо видимість того, що ні в кого не потребуємо, хоч нам така важлива чужа рука на плечі.

Для кохання не завада відстані. Скорочення серця однієї половинки завжди відгукуються у серцевому ритмі іншої. У коханні дві головні перепони – обставини та страхи. Нам часто не вистачає сміливості переступити через каміння минулого та сумніви сьогодення. Але пасує, як правило, хтось один. У цьому вся складність: одна половинка відмовилася від того, чого не може відмовитися друга. Болісний односторонній зв'язок. Безмовні сигнали болю з одного кінця в інший... Як там у Ремарка?«Один із двох завжди кидає іншого, все питання в тому, хто кого випередить»…

... кохання – взагалі єдине, що зігріває. Увечері, виснажена роботою та відстанями, заходиш додому, насилу стягаєш промоклі чоботи... і раптом бачиш його. Свою найближчу людину. З думкою про обійми якого виносиш всі ці денні тяготи. І миттєво відпускає – день видався не такий поганий, раз у нього таке приємне завершення.

Допиває каву. Замислюється. Звертає погляд на настінний годинник.«Принеси скотч. Я хочу заклеїти стрілки, щоб вони не рухалися. Або вийми з годинника батарейки. Зроби що завгодно, зупини час…»