Михайло Юрійович Лермонтов

Так, так, ти маєш рацію: що жінці в коханні? Перемоги нові їй потрібні щодня. Мабуть, плач, мукайся і моли - Смешон їй вид і голос твій плачевний, Ти маєш рацію - дурень, хто в жінці однієї Мріяв знайти свій рай земний.

Приятелі - не завжди друзі.

Відтепер насолоджуватисяму І в пристрасті стану клястись усім; З усіма я сміятимусь, А плакати не хочу ні з ким; Почну обманювати безбожно, Щоб не любити, як я любив, - Чи жінок поважати можливо, Коли мені ангел змінив? Я був готовий на смерть і муку І цілий світ на битву кликати, Щоб твою молоду руку - Безумець! - Зайвий раз потиснути! Не знавши підступну зраду, Тобі душу я віддавав; Такої душі ти знала ціну? Ти знала – я тебе не знав!

Я все колишнє кинув на порох: Мій рай, моє пекло в твоїх очах. Люблю тебе нетутешньою пристрастю, Як полюбити ти не можеш: Всім захопленням, усією владою Безсмертної думки і мрії.

Але хто ж у своєму житті не робив нісенітниці! І хто не каявся!

Писаних романів я не терплю, а до справжніх пристрасних мисливців.

Цікавість, кажуть, занапастила рід людський, воно й досі наша головна, перша пристрасть, так що навіть усі інші пристрасті можуть їм порозумітися.

Підлі душі заздрять усьому, навіть образам, які демонструють певну увагу з боку їхнього начальника.

Жінка, яка відмовила мільйону, пізно чи рано кається, і гірко кається. Скільки принад у мільйоні! наряди, подарунки, вся витонченість розкоші, вибачення всіх слабкостей, недоліків, повага, любов, дружба... ви скажете: це буде все один обман; але й без того ми завжди обдурені, так краще бути обдуреним з мільйоном.

Біля брами обителі святої Стояв той, хто просив милостині, висохлий, ледь живий Від гладу, спраги і страждання. Шматок лише хліба він просив, І погляд являв живу муку, І хтось камінь поклав У його простягнуту руку. Так я благав твоєї любові З сльозами гіркими, з тугою; Так почуття найкращі мої Обдурені навіки тобою!