Чак Паланік

При аварійній посадці моліться, будь ласка, напівголосно, щоб не заважати іншим пасажирам.

Ми — цивілізація хлопчиків-жартівників. Ми кричимо, що на череду напали вовки. А вовків немає і близько. Це драма-голіки. Це спокій-фоби.

Іноді розплачуєшся за скоєне, а іноді за те, чого не зробив.

Якщо за допомогою чисел можна пояснити фізичний світ, то слова можуть розкрити світ невидимий.

Чому це люди з такою легкістю викидають те, від чого вони були буквально збожеволіли ніч тому. Різдвяна ялинка, наприклад. Миттю тому вона була у центрі загальної уваги. І ось, разом із сотнями таких же ялинок, лежить нікому не потрібна в кюветі вздовж шосе, блищачи фольгою, золотою та срібною. Дивишся на ці ялинки і думаєш чи про жертви дорожньо-транспортної пригоди, чи про жертв сексуального маніяка, який кидає їх пов'язаними чорною ізолентою і з нижньою білизною, вивернутою навиворіт.

Погляньте на мене! Мені тридцять п'ять, та мені можна дати п'ятдесят! Усі мої зморшки всередині!

Найменше мені потрібна чутливість. Тут є презервативи змащені місцевим анестетиком для тривалого акту. Який парадокс. Ти нічого не відчуваєш, але можеш трахатись годинами. Здається, що сенс зовсім губиться. Я хочу, щоб все моє життя було змащене місцевим анестетиком.

Я ставлюся до страт як справжній марксист: єдиний спосіб повернути людину на правдивий шлях — це перезавантажити його. Для цього його треба гримнути.

Сьогодні найдовший день на рік, хоча нині — всі такі дні.

Кожному потрібний хтось, хто його вислухає.