Дафна дю Мор'є

Люблю тишу після відходу гостей. Стільці зсунуті, подушки розкидані, — каже, що люди добре провели час. Але повертаєшся в спорожнілу кімнату, і завжди приємно, що все скінчилося, що можна розслабитися і сказати: ось ми й знову самі.

Варто жінкам залишитися без діла, вони потрапляють у біду. Вдаряються в релігію або заводять коханця.

Я не міг вибачатися за чужий вчинок. Козел відпущення завжди винний.

Як добре, подумала Марія, що після занять коханням не залишається слідів. Обличчя не зеленіє, волосся не обвисає. Адже Бог цілком міг зробити, щоб так і було. І тоді кінець. Жодної надії.

З образою і ревнощами можна впоратися. Настав би день, коли ця жінка постаріла б, змінилася, зів'яла, і Максим би її розлюбив. Але Ребекка ніколи не постаріє. Вона завжди буде такою ж. Її я побороти не могла. Вона сильніша за мене.

Вона була молода, не старша дев'ятнадцяти років, але на обличчі її застигла печатка вічності, що тривожить пам'ять, немов у її гнучкому тілі мешкала давня як світ, невмираюча душа ; тьма часів дивилася з цих очей, вони так довго споглядали життя, що стали байдужі до неї.