Ернест Хемінгуей

— Треба ж мені нарешті повезти!.. Ні, — сказав він собі. - Ти наругався над власним успіхом, коли зайшов так далеко в море.

Вона була така добра до мене, а вона не створена бути доброю. Доброї ось так - щодня і нудно доброї.

Якщо дозволяти собі жартувати, люди не сприймають тебе всерйоз. І ці люди не розуміють, що є багато чого не можна витримати, якщо не жартувати.

Тепер не час думати про те, чого в тебе немає. Подумай про те, як би обійтися з тим, що є.

А мій будильник – старість. Чому старі люди так рано прокидаються? Невже для того, щоб продовжити собі хоча б цей день?

Нехай вона думає про мене краще, ніж я насправді, і я тоді буду справді краще.

... я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний себе.

Місяць хвилює море, як жінку.

І тоді їхні губи зійшлися тісно-тісно, ​​і вона лежала зовсім впритул до нього, і потроху її губи розкрилися, і раптом, притискаючи її до себе, він відчув, що ніколи ще не був такий щасливий, так легко, любовно, радісно щасливий, без думки, без тривоги, без втоми, сповнений тільки величезної насолоди, і він сказав: — Моє маленьке зайченя. Моя улюблена. Моя довгонога радість.

Спогади - теж голод.