Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум’я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик —

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

вірші Ліни Костенко