1Q84

... час у всіх забирає життя потроху. Людина вмирає не відразу. Він згасає повільно зсередини. І лише через якийсь час настає фінальна розплата. Уникнути її нікому не дано. Кожен має платити за те, що отримав.

... якщо щось довго і в поті обличчя обробляти одному місці, воно має так швидко канути в небуття.

Хто-хто, а Аомаме чудово знала: без удару ногою по яйцях в арсеналі жіночої самооборони не залишається практично нічого. Популярний приймач із заламуванням руки нападаючого за спину виглядає, звичайно, ефектно, але в реальній сутичці, як правило, не спрацьовує. Реальність - це вам не кіно. Чим затівати таке без особливого шансу на успіх, краще відразу тікати у всі лопатки кудись подалі.

Зі мною теж таке буває. Дивлюся на карту — і раптом виникає дике бажання поїхати невідомо куди. Якнайдалі від зручностей і благ цивілізації. І на власні очі побачити, які там пейзажі і що в тих краях взагалі відбувається. До лихоманки, до тремтіння. Але звідки тобі це бажання з'явилося, нікому пояснити не можеш. Цікавість у чистому вигляді. Нічим не зрозуміле натхнення.

Все трішки не так, як виглядає. Не вір очам своїм.

– Наша пам'ять складається наполовину з власних спогадів, наполовину – з пам'яті суспільства, в якому ми живемо, – продовжував Тенґо. – І ці половинки дуже тісно взаємопов'язані. Колективна пам'ять суспільства і є його історія. Якщо її вкрасти чи переписати, замінити на протез, наш розум не зможе нормально функціонувати.

Місяцям – місячно, а Мені – Моє.

Дольові зустрічі породжують не менш доленосні наслідки...

Душа людини — святиня, яку ніхто не має права втоптувати у багнюку. Найстрашніша мука на світі — безсилля, тіло, що зжирає після того, як над душею поглумилися.

Зрештою, — продовжувала подруга, — людям спокійніше з тими, хто знущається, аніж з тими, з кого знущаються. І радіють:«Боже, яке щастя, що все це витворять не зі мною!» У будь—які часи в будь—якому суспільстві за великим рахунком відбувається те саме: всі прагнуть приєднатися до більшості і не паритися.