Тіні в раю

- Як поживає ваша кохана, Роберте? - Не знаю. Останнім часом я нічого про неї не чув. — Ви хоч зрідка листуєтесь? — У нас обох тремтить права рука, а друкувати на машинці ні вона, ні я не вміємо.

— Ви випадково не російська? - Ні. А чому ви питаєте? — Та тому, що деякі російські дами вміють зводити стрункі логічні побудови, ґрунтуючись на хибних посилках і хибних висновках, а потім висувати претензії до інших. Дуже приваблива, дуже жіночна та дуже небезпечна риса.

Коли чогось дуже хочеться, воно вислизає від тебе в останню секунду — мені часто доводилося це відчувати.

— Власне, я взагалі нічого толком про тебе не знаю. — Знаєш забагато. І це заважає коханню.

Вже осінь. А восени не слід залишатися однією. Пережити осінь і так важко.

Ніщо не вічне під місяцем, і красуня стане сатаною.

Іноді людина втрачає мужність. А іноді здається, що до розчарувань можна звикнути. Але це не так. З кожним разом вони завдають все більшого болю. Такий біль, що стає страшно. Здається, що з кожним разом опіки все сильніше, і щоразу біль проходить все повільніше.

Як добре було за старих часів, коли неправду називали не брехнею, а фантазією і коли про почуття судили за їх силою, а не за абстрактними моральними нормами.

— Любий, це ж біда великого міста – тут майже ніколи не можна побути вдвох. — Звідки ж тут беруться діти?

Герої мають вмирати. Якщо вони виживають, то стають нудними людьми у світі.