Еріх Марія Ремарк

Раптом він відчув себе ідіотом, — хотів зберегти незалежність, а вчинив безтактовно.

Ми надто багато часу стирчимо у кімнатах. Занадто багато думаємо у чотирьох стінах. Занадто багато живемо і зневіряємося під замком. А на лоні природи хіба можна впасти у відчай?

Різання. Що він називає різкістю? І хіба я різка? А може, я просто не маю часу делікатно обманювати, прикриваючи гірку правду фальшивою позолотою хороших манер.

Я зрозумів, що немає такого місця, яке було б таким гарним, щоб заради нього варто було кидатися життям. І таких людей, заради яких це варто було б робити, теж майже немає.

... Спускалася ніч, і часом ми знову прокидалися, але не зовсім, ми лише торкалися один одного, і тільки руки наші оживали зовсім ненадовго, ми були такі близькі і шепотіли спросоння:«о ти, кохана» і«як я люблю тебе» і«я не хочу ніколи більше бути без тебе»...

... хто одинокий, той не буде покинутий.

Іноді і любов не в радість, чи не так?

Жінки є жінки, а діти є діти, якою б мовою вони не говорили. А зла доля зазвичай вибирає собі жертви серед невинних, обминаючи стороною грішників.

Нерозсудливість ще не є хоробрістю.

Не можна прив'язуватися до людей усім серцем, це непостійне та сумнівне щастя. Ще гірше — віддати своє серце одній людині, бо що залишиться, якщо вона піде? А він завжди йде.