11 Лікар

— Так, мовчіть, не кажіть мені! По вашій запонці бачу, що у вас є яблуня та кульгава дружина. Я правий? - Ні. — Але ж дружина є? - Ні. — Ну, хоч трохи яблуні? Небагато дружини? Небагато яблук? Ну, співпрацюйте зі мною.

— Як ми цього не помітили? — Низькорівневий фільтр сприйняття чи ми просто тупиці.

— Ти зіпсувала найдавнішу скелю у Всесвіті! - А ти не відповідав на дзвінки.

- Що ти робиш? — Біжу в глухий кут, після прибуття куди, мені на думку спаде геніальний план, який, по суті, буде в тому, щоб не бути в глухому куті.

Будь-хто може сховатися від ворога, Лікарю. А від друга не сховаєшся.

— Емі Понде, через мене плачеш чи що? Знаєш що... - Що? - Попалася!

Тільки нехай це буде гарна історія. Тому що це була хороша історія. Найкраща. Божевільний старий, який стяг чарівну будку і полетів. Я сказав, що викрав її? Ні, я її позичив. Мав намір повернути назад. О, ця будка, Емі. Вона тобі сниться. Ніколи тебе не лишить. Велика, і водночас маленька. Нова і старовинна. І сама, найсиніша. Найсиніша.

— Ми не можемо тут стояти вічно! - Є ідеї? - Так. Як зазвичай. Біжимо!

Я буду лише історією у тебе в голові... Тільки нехай це буде хороша історія, бо, знаєш, це і була хороша історія. Найкраща.

Цю пляшку дав мені Наполеон... Ну не те щоб дав... шпурнув...