Барон Мюнхгаузен

Шановні судді, пані та панове! Є пари створені для кохання, ми ж були створені для розлучення! Якобіна з дитинства не любила мене і, потрібно віддати їй належне, зуміла викликати в мені почуття у відповідь. У церкві на запитання священика, чи хочемо стати чоловіком і дружиною, ми дружно відповіли:«Ні!» — і нас одразу повінчали. Після вінчання ми поїхали з дружиною до весільної подорожі: я до Туреччини, вона до Швейцарії. І три роки жили там у коханні та злагоді.

Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Розумне обличчя ще не ознака розуму, панове. Всі дурості на землі роблять саме з цим виразом обличчя... Усміхайтеся, панове... Усміхайтеся...

Будь-яке кохання законне, якщо це кохання.

Ну, не змінюватися ж мені через кожного ідіота!

— Поясніть суду — чому двадцять років усе було добре, і раптом така трагедія? — Вибачте, пане суддя, двадцять років тривала трагедія і тільки тепер все має бути добре!

— Ви ж дозволяєте розлучатися королям. — Ну, королям, в особливих випадках, як виняток, коли це потрібно, скажімо, для продовження роду. — Для продовження роду потрібне зовсім інше.

— Ну, скажи щось на прощання! - Що сказати? - Подумай. Завжди знайдеться щось важливе для такої хвилини. — Я… Я чекатиму на тебе! - Не те! - Я... Я дуже люблю тебе! - Не те! - Я буду вірна тобі! - Не треба! — Вони поклали сирий порох, Карле! Вони хочуть завадити тобі, Карле! - Ось.

— Ти не забув, що через півгодини розпочнеться процес розлучення? — Він почався давно. Того дня, коли я побачив тебе.

— А хіба ніч? — Ніч. — І давно? — З вечора.