час

Ми обираємо, нас обирають, Як це часто не збігається! Я за тобою слідую тінню, Я звикаю до розбіжності. Я звикаю, я тобі рада! Ти не впізнаєш, та й не треба! Ти не дізнаєшся і не допоможеш, Що не склалося - разом не складеш! Хто помилиться, хто вгадає – Різне щастя нам випадає. Часто просте здається безглуздим, Чорне - білим, біле - чорним.

Світ оформлення книг різноманітний та часто одухотворений художником. Поліграфія - це вже мистецтво. Дотик книги, як і будь-якого предмета, за східними вченнями, дуже важливий. Не випадково є окремі провидці, які, взявши до рук книгу чи лист, можуть розповісти їхній зміст. Звичайна людина позбавлена ​​такої здатності, але я не можу позбутися відчуття, що дотик книги, особливо старої, допомагає її освоїти. Стара книга має містичне значення – її тримали та осмислювали однодумці, раділи та страждали, робили позначки. Не випадково антикварні книги коштують величезні гроші, вони для мене в чомусь схожі на намолену ікону і вже цим відрізняються від бездушного імпортного, що застаріває кожні кілька років екрану.

Бажаючі чоловіки поводяться двома способами: або відразу кидаються в атаку, або — якщо гордої вдачі — роблять вигляд, що залишилися байдужі, але при цьому намагаються справити враження.

Доброчесність - це великодушність, з радістю готове служити всім і кожному, але суспільство не надто дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево - вами стануть нехтувати, топтати вас ногами; цінуйте себе високо, хоч би й не за заслугами — і вас шануватимуть. Суспільство загалом на рідкість погано розуміється на людях. Єдиний його критерій - "що скажуть інші". Єдине його мірило — почуття самозбереження. Чи зберіг такий свій стан? Чи зберегла така свою чистоту? Як видно, лише дуже рідкісні люди здатні часом висловити самостійну думку.

— Щойно дочекавшись закінчення грози, я сів на реактивний диван і полетів до Леопольда Гроттера. - Ви полетіли на реактивному дивані? Чорноморів зніяковів. Втім, не можна сказати, щоб дуже. — Так, я розумію, що ти хочеш сказати: хтось із учнів, особливо з темних, міг мене побачити і підняти на сміх. Ще б пак: академік, лауреат премії Чарівних Підтяжок, глава легендарного Тібідохса летить на драному дивані з обскубаними курячими крильцями... Дивани, з якого стирчать мідні пружини... Було вже пізно, і мене ніхто не бачив... Та й звідки? Хіба хтось став би виглядати у вікно, почувши лише невеликий гуркіт... М-м... Я майже навіть і не врізався у вітраж Залу Двох Стихій, а якщо скло й обсипалося, то від часу... Все-таки йому було сімсот років... «Кошмар! А я думала, що вітраж розбило блискавкою! – подумала Медузія. — Спочатку я хотів скористатися килимом-літаком, але вирушати на килимі в таку вогкість було б триньканням: його погризла б моль. І потім, реактивний диван майже в півтора рази швидший... Ну а про чоботи-скороходи я взагалі не говорю. З тих пір, як їх наврочили, точність приземлення у них майже двадцять верст... О, звичайно, я міг би взяти швабру з пропелером або пилосос, що літає, але ви відмінно знаєте, що вони незручні. Під час довгих перельотів на них затікає спина, а відсутністьбагажника заважає захопити з собою навіть найменший вантаж. Викладачка нежитезнавства тихенько зітхнула. До дивацтв академіка Сарданапала в Тібідохсі давно вже звикли. Він цілком міг, переплутавши епохи, заявитися на заняття в римській тозі або спалахнути помилково чиюсь вушну сірку, переплутавши її з хімічною сіркою. А що вартий той випадок із гостем із Лисої гори, коли академік занурив його у тримісячний сон, прочитавши йому випадково замість вітальної мови заклинання зимової сплячки ховрахів? Але що не кажи, а все ж таки він був найбільшим чарівником після Древніра.

Саме цього найбільше потребує жінка. Вона шукає у своєму чоловікові чесність, хоче відчувати в ньому опору, поважати його судження і, якщо доведеться приймати важке рішення, спокійно довіритися йому.

— З тобою завжди найманець? - Ні. Зазвичай їх зі мною двоє.

Ми затримали погляди на мить, і хоча вона здавалася спокійною та зібраною, я бачив біль у її очах. Кожна частка мене прагнула обійняти її, прогнати цей біль.

Минуло сто років — і що ж лишилось Від сильних, гордих цих чоловіків, Яких повних волі пристрастей? Їхнє покоління пройшло - І з ним зник кривавий слід Зусиль, лих і перемог.

Література, якщо не говорити про класиків, дає нам уявлення тільки про один тип коханки: лукавої, розважливої ​​спокусниці, чия головна насолода — залучати до своїх сіток чоловіків. Журналісти та автори сучасних брошур з питань моралі з надзвичайною запопадливістю підтримують ту ж версію. Можна подумати, що бог установив над життям цензуру, а цензорами призначив крайніх консерваторів. Тим часом існують любовні зв'язки, які нічого спільного не мають з холодною обачністю. У переважній більшості випадків жінкам чужі лукавство та обман. Звичайна жінка, яка кориться голосу почуття і глибоко, по-справжньому любляча, не здатна на підступність, так само як мала дитина; вона завжди готова пожертвувати собою і прагне якнайбільше віддати. Поки триває кохання, воно тільки так і робить. Почуття може змінитися, і тоді —«пекло не знає гіршої злості», але все ж таки коханок найчастіше відрізняють жертовність, готовність безроздільно віддати себе коханому і ніжна дбайливість. Такі відносини, протиставлені жадібності законного шлюбу, і завдали твердиням подружжя найбільше руйнувань. Людина— чи то чоловік, чи жінка — не може не схилятися, не благоговіти перед подібними проявами безкорисливості та самопожертви. Вони рівні високим життєвим покликанням, схожі на вершину мистецтва, тобто велич духу, яким насамперед відрізняється прекрасне полотно, прекрасна будівля, прекрасна статуя, прекрасний візерунок, - велич, яка і є здатність щедро, необмежено дарувати себе, випромінювати свою красу.