кохання

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип’ю я очі твої молоді,

повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,

так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

1927

Учитель мій! Як ми тебе любили,

як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам’яті моїй тримає років сила

твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло

в незнаний світ, чудесних повний чар.

В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

пізнали ми любові й дружби жар.

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла

одкрились нам у ті далекі дні.

З тобою наша молодість розквітла

і наших дум пориви огняні.

Як гарно нам в фантазії просторах

було блукать, все чарувало нас.

Звучав наш сміх в широких коридорах

під час перерв у той далекий час.

Твій добрий зір в моїй уяві лине…

Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,

ти вчив любити подвиги людини,

красу труда й безсмертний рідний край.

Ось ти ідеш повільною ходою

і слухаєш, як день шумить життям,

а ми, малі, вітаємось з тобою,

і тепло так всміхаєшся ти нам.

Урок останній. Сонце над землею

сіяло нам. Ми радісні були.

І у життя тепло душі твоєї

ми крізь вітри й негоди понесли.

Василь Мефодич, по тобі в скорботі

з нас не один заплакав і зітхнув,

коли в далекій рідній Третій Роті

на цвинтарі навіки ти заснув.

І хай з тих днів згубили лік ми рокам,

завжди, завжди, як сонячний салют,

для нас сіяє подвигом високим

твій благородний, безкорисний труд.

1956

Солов’їні далі, далі солов’їні…

Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.

На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.

Знову серце б’ється молодо і дзвінко.

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,

кращого за тебе я в житті не знаю!

Кращого не знаю, далі мої сині,

як весну стрічати на моїй Вкраїні.

У росі фіалки, ріки у тумані…

В серці сяють очі, рідні і кохані…

В птичім щебетанні все кругом проснулось,

і до мене знову молодість вернулась.

Я іду до гаю, і в блакить безкраю

серце моє лине й птицею співає

про весну чудесну на моїй Вкраїні…

Солов’їні далі, далі солов’їні!

1961

Обриваються звiльна всi пута,

Що в’язали нас з давнiм життем;

З давнiх брудiв i думка розкута —

Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнiшим

I любов’ю огрiтим життєм;

Через хвилi мутнi та бурливi

До щасливих країв попливем.

Через хвилi нещасть i неволi,

Мимо бур, пересудiв, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, i згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранiв, царiв,

Не за церков, попiв, анi бога,

Нi за панство неситих панiв.

Наша цiль — людське щастя i воля,

Розум владний без вiри основ,

I братерство велике, всесвiтнє,

Вiльна праця i вiльна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Нi на крок не вертатися взад.

Се ж остатня вiйна! Се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зiйде.

Не молiться вже бiльше до бога:

“Най явиться нам царство твоє!”

Бо молитва — слаба там пiдмога,

Де лиш розум i труд у пригодi стає.

Не вiд бога те царство нам спаде,

Не святi його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля i спiльний наш труд.

Червона калино, чого в лузi гнешся?

Чого в лузi гнешся?

Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?

На радощi свiту?

Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,

Не страшно i грому,

I свiтло люблю я, купаюся в ньому

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червонi ягiдки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,

Отiнив, як хмара.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Весна 1962

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

1944

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине —
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Знущаються вами.