пам'ять

— Ну добре, припустимо, ви не пам'ятаєте, як потрапили в літак. Але як ви вийшли звідти, ви мали пам'ятати?! — Так! Пам'ятати повинен… але я не пам'ятаю…

Минулого тижня вона задивилася на тимчасову вирву та постаріла до 57 років.

Пам'ятаєш, він розповідав, як вони йшли із мужиками кудись там на Північний Полюс? Пам'ятаєш? У нього під носом виросла бурулька... Він труснув головою, бурулька впала і вбила собаку... Не—не—не, повне марення. Але як розповідає!

Цей світ лише ілюзія, Гінті, дружок. І поки ми пам'ятаємо про це, нас не зламати, нас не змусити прийняти їхню реальність — похмуру і криваву... Гроші, гроші, гроші... Остерігайся їх, Гінті!

Пам'ять — це криве дзеркало.

Ким би ти не був, зайняття пошуками витоків буття зазвичай викликає емоційний азарт — ніби знання почав наділяти тебе якимось приятельством або навіть владою над усім, що буде після. Таким чином, істини життя поширюються і на всесвіт: знання свого минулого анітрохи не менш важливе, ніж знання своєї мети.

Спогади про минуле та мрії про майбутнє приносять одне занепокоєння.

Насолода своїм минулим схожа на задоволення, яке відчувають дурні, мріючи про вино, випите вчора.

Здавалося б, понеділок має бути початком чогось нового, світлого. Але насправді чомусь виходить так, що він буває лише продовженням старого, і по понеділках ти прокидаєшся з прикрим почуттям, що на тебе чекає лише нудне повторення минулого.

Як завжди я використовую минуле як стартову точку до теперішнього, а ти використовуєш майбутнє.