сумні цитати

У порожній кімнаті

біла, немов стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа —

котру ніч, котрий день

ані чутки про мужа,

ані-анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон:

мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це нависання в смерть, оця жага

розтлінного

весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначено по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить,

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду,

Володарю своєї смерті, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії. То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю, болю, болю, болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти горла криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра,

то рідний край пантрує звідусюди.

“Це ж я (на голос Йорика) — це ж я”.

III

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками, як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новгородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий —

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконій

йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

дум смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

ревом порвемося в лет.

Бач — розсвітається зариво,

хай і на смерть, а вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, наш пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов’ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірш, із криниці зачерпнуть.

Нехай грызуть днiпровi гострi кручi

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори,

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день, і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

I

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,

за це платили нам щоденно четвертак.

Та по ночах дівчат в половниках любили…

О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі,

під зойки димарів так просто ми жили,

училися писать, звичайно, на заборі…

та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору

і теплий блиск очей (там трави в тумані…),

що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,

і все мені завод невпинно цокотить,

і вороток скрипить про дні минулі милі,

коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.

II

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди-

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…

коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…

А мати не прийшла на бій випроводжати, —

і серце іноді невільно защемить-

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…

І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —

Але не боїмось ми банд злотопогонних, —

уже не мало їх пустили ми під лід —

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди —

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —

Вже міст через Донець давно прогуркотів…

Стою біля дверей — і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —

нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”

Сходили на базар, помилися у бані, —

я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю

раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…

Й ми знов підем на бій за владу робітничу…

О, не забуть мені Червону ту зиму!

IV

Вкраїну з краю в край проходили з боями…

Червоне танув сніг в пожежах барикад —

І громом молодим котилося над нами,

лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

і навіть вітер нам доріг не замітав.

Дівчата нам стрічки червоні пришивали,

і хлопці радо йшли озброєні до лав.

V

І знов Донеччина… і вітер верби хилить…

Й не віриться, що знов побачу я село,

давно покинуте, таке до болю миле…

Але багато з нас додому не прийшло…

І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…

Така знайома путь з дитинства ще мені…

Тут рвали восени ми глід червоноокий,

тут рвав я квіти чар кохання восени…

Вясе станція… завод… і рейки заблищали

під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…

І в небо простяглись і небо запутляли

незчислені ряди високодимних труб —

Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…

О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!

Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,

чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..

VI

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…

Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

мене давно зміняв на темну домовину,

зміняв мене давно на схилені хрести…

Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро

Володька галіфе для мене привезе…”.

Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,

тепер уже тобі не треба галіфе…

VII

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…

Вже міст через Донець давно прогуркотів-

Стою біля дверей… і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів.

VIII

Широко розляглось з важким гарчанням місто…

і вітер з моря шле солоний теплий дух…

і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,

що заквітчали ніч безсоромну й руду…

Каштани по боках… каміння душу давить…

на вулицях вузьких прискорено йдемо.

Недавно тут були і греки, і зуави,-

справляв тут капітал свій золотий содом…

І чітко мірний крок ряди сотень хитає…

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,

туди, де криці дзвін напружено гуде…

І маком прапори колони рясно вкрили —

і квітне маком бій, гарячий бій сердець…

IX

Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…

золотобарвним сном душа палахкотить…

Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,

кидає ранок зір на небосхил гнідий.

Згорнула вже давно холодні сиві рядна

тільки для нас зима… навколо все в цвіту…

Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну

години перемог тільки для нас прядуть.

1921

1

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отеє здовж загону снує, —

Се Terminus наш, се межа, перекладина,

Знак, поки “моє” і “твоє”.

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п’ядь не бериї

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок-занестись нічим?

І що кому в тім, що худібчиня їх

“Чомусь” не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І нию кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

“Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,

Так б’ємся, і годі що вдати!”

Аж слухати важко тих слів, та яку

Пораду їм дати — не знати.

А станеш у полі отак на межі —

В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,-

При добрій роботі і вісім душ виживить…

А в них обох шість душ! І що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

І, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

І де в спільній праці жили б довіка,

Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.

2

Малим ще, тямую, всі межі я знав:

За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона

Трави узбирати надвечір ішла.

То межі й па ступінь широкі були,

3 одної нажнеш дві вереті трави.

А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м’якою стернею.

А нині погляну на межі: невже ж?

Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка,отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду за много на нашій рілли,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: “Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак,-

Просікли б, вільніше би стало відтак”.

Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять,

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха.

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

З

Приходить до мене один чоловік:

“Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині,-

Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: “Ділив би я вас

Тим полем, та й б’юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а іго ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись-діліться по моїй аж смерти”.

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка-були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за се відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Пристане де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

“Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?”

Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував.

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля, —

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! — то дійсь божа воля!”

4

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б’єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!

1881

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.

Проти свободи воно — лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

стислі перекази творів української літератури

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

…Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях —

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки…

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев’яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки… стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати…”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік —

лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум’я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик —

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах — як море в перископі,

І спомин той — як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.