вічність

Нерозумно бажати непорушного життя. Ми хочемо, щоб час зупинився, щоб кохання було вічним і ніщо ніколи не згасало, – хочемо все життя ніжитися в золотому дитинстві. Ми зводимо стіни, щоб захистити себе, і ці самі стіни стануть колись в'язницею.

— Я назву цю квітку Румянець Аманди. Містер Хант, якщо ви мій партнер, ви теж повинні вигадувати назви. — Ее… ем… я? - Так. Назвіть, якось цей рукав річки. Ви можете увічнити ім'я вашої коханої. - Коханої? Так, звісно… я знаю, як. Тоді я назву цей рукав«Пітсбурзька Неллі». Ця валлійська повія така робила, що ніхто не помічав наросту на її шиї.

— Райське блаженство чи вічні муки пекла, що вибираєш? — Пекло зараз у цьому місті. Рай, на вашу ласку, перенесли в інше місце.

Поки ми не увіллємо по краплях патріотизм і самоповагу в душі нашої талановитої молоді, поки не навіємо їй почуття солідарності з рештою співгромадян, з нас зніматимуть інтелектуальні вершки і нація стане рідкою, як зняте молоко. Ми повинні домогтися того, щоб сінгапурці пишалися своїм походженням і не дозволяли замикати собою та експлуатувати себе, як васали у середньовічній державі. Політика оплати праці кваліфікованих талановитих робітників за заниженими середньоринковими цінами неминуче призводить до витоку мозку, як це було в Англії.

Повз, повз ідіть, Вічні, тонкі нитки — Сонце мене не обдурить, Серце мене не затягне… Вітер розвіяв слова… Хоче мовчати тиша. Це настала весна.

Ліниво тягнуться дні у маленькому карпатському курорті. Нікого не бачиш, ніхто тебе не бачить. Нудно до того, що хоч сідай ідилії складати. У мене тут стільки дозвілля, що я міг би виставити цілу галерею картин, міг би забезпечити театрновими п'єсами на цілий сезон, для цілої дюжини віртуозів написати концерти, тріо та дуети, але про що це я говорю! — зрештою, я встигаю тільки натягнути полотно, розгладити аркуші паперу, розливати нотні зошити, бо я... ах! тільки без хибного сорому, друже Северине! Бреши іншим, але себе самого обдурити тобі не вдасться. Отже, я ні що інше, як дилетант: дилетант і в живописі, і в поезії, і в музиці, і ще в деяких з так званих безхлібних мистецтв, які в наші дні забезпечують своїм жерцям доходи міністра і навіть володаря; але насамперед я — дилетант у житті. Жив я досі так само, як писав картини та книги, тобто ніколи не йшов далі ґрунтовки, планування, першого акту, першої строфи. Бувають такі люди, які вічно тільки починають і ніколи не доводять до кінця, і я один з таких людей.

Я знайшов її – вічність. Це сонце, що злилося з морем.

Чоловіки люблять зустрічатися з колишніми коханками, люблять освіжати спогади. Люблять думати, ніби давні любовні ігри дають їм щось подібне до довічного права власності на партнерку. Це добре впливає на їх самопочуття.

Пропонуючи руку і серце, ви стаєте вічним донором.

Яка це розкіш – бути таким, яким ти є, без вічного бажання отримати за це чудову оцінку.