життя

Я дуже намагалася позбутися звички постійно плакати. Якось увечері, в черговий раз згорнувшись калачиком на дивані в кутку, в черговій істериці після чергового раунду похмурих роздумів, я запитала себе: "Поглянь на себе, Ліз, чи можеш ти змінити хоч щось?" І зробила єдине, на що була здатна: встала і, не припиняючи плакати, почала балансувати на одній нозі посеред кімнати. Мені хотілося довести собі, що я все ще хоч трохи контролюю ситуацію: нехай мені не під силу зупинити сльози та похмурий внутрішній діалог, я принаймні можу битися в істериці, стоячи на одній нозі. Хоч щось спершу.

Істина звільняє всіх.

На спустошеній зливою вулиці ніхто не став свідком його поразки.

Лідер завжди має план.

Крила - свобода, тільки коли розкриті в польоті, за спиною вони - тяжкість.

Невже насильство викликає лише насильство? Невже в людства таке криваве обличчя, і воно носить на плечах, як демона, що прикривається, привид відчаю і смерті?

Та гаразд! Ти не можеш прийти сюди з такою задоволеною пикою і нічого мені не розповідати!

Не сперечайся з чоловіками — все одно вони ніколи не бувають праві. (Немає сенсу сперечатися з чоловіками — вони все одно ніколи не мають рації.)

Завтра вона захоче нагородити мене. Я вже все це знаю напам'ять — ось що нудно!

Можна піти на компроміс, це дрібниця... тільки потім легше зробити те саме вдруге, і дуже скоро все стає компромісом, бо це стало нормою.