Щоденники майбутнього (Mirai Nikki)

Візьми мене в свої обійми, в них - глибина, прийми мене в глибину, не хочеш зараз - нехай пізніше. Візьми мене, візьми мене — сплетіння дурниці та болю.

Я живу тут так, наче впевнений, що житиму вдруге.

Якби я був сторонньою людиною, яка спостерігала за мною і за перебігом мого життя, я мав би сказати, що все повинно закінчитися безрезультатно, розтратитися в безперервних сумнівах, винахідливих лише в самокатуванні. Але, як особа зацікавлена, я живу надією.

Не знаходжу собі місця. Наче все, чим я володів, покинуло мене, а повернися воно — я навряд чи був би радий.

З примітивної точки зору справжня, незаперечна, рішуче нічим (мучеництвом, самопожертвою заради іншої людини) істина, що не спотворюється ззовні, — лише фізичний біль. Дивно, що головним богом у найдавніших релігіях був бог болю (можливо, він став їм лише пізніших). Кожному хворому – свого домашнього бога, легеневому хворому – бога задухи.

За певної міри самопізнання та за інших сприятливих спостереженню за собою умов неминуче будеш час від часу здаватися собі огидним.

— Завжди мріяла потрапити в парк атракціонів!
— І заради цього ти кинулася під колеса?
— Здогадався?
— Ну, не відразу. Не дарма ж я мрію стати найбільшим детективом. Але...лише одне не дає мені спокою.
— Що ж?
— Сидіння-то навіщо вкрала?
— Сама не знаю...

Ми з ним такі схожі...ми обоє втратили батьків...і просили про допомогу, але ніхто нам так і не допоміг...