Ганна Гавальда

Я стаю злобною, це хороша ознака. Ще кілька тижнів – і я подурнішаю.

Яку сміливість треба мати, щоб одного ранку поглянути на себе в дзеркало і поставити собі питання:«Чи маю я право на помилку?» Виразно вимовити кожне слово... Яку сміливість треба мати, щоб подивитись життя в обличчя — і не побачити в ньому нічого стабільного, нічого гармонійного. І все зламати, розвернути — із чистого егоїзму? Звичайно, ні, хоча... Так у чому ж справа? Інстинкт виживання? Прозорливість? Страх смерті? Мужність бути відвертою із самим собою. Хоч раз у житті. Протистояти собі. Тільки собі. Собі одному –«Право на помилку» – простий вираз, лише кілька слів, але хто тобі скаже, чи є він у тебе? Хто, окрім тебе самого?

... Вона міркувала про цю туманну теорію, згідно з якою не варто смикатися, якщо тонеш, а потрібно дочекатися дна, щоб відштовхнутися від нього п'ятою, бо тільки так можна врятуватися і вибратися на поверхню.

— Ви її кохали? - Так. - Як сильно? - Я її любив.

... Я був щасливий у той час, тому що знав: нехай ми не разом, вона існує. Саме собою це вже було дивом.

Вона його любила – і не любила, готова була віддатись – і не давалася, вона намагалася – і сама не вірила.

Коли ми обіймалися востаннє, я сама поцілувала його.

— Треба дбайливіше ставитись до людей, які до тебе належать... У старості сам переконаєшся, що таких зовсім мало...

Мені взагалі нічого не хотілося, окрім неможливого.

У мене починається депресія. Ні, нічого серйозного не відбувається: ні крокодилячих сліз, ні транквілізаторів, ні відсутності апетиту, ні бажання закритися в себе і нікого не бачити. Просто мене все дістало.