Іван Олексійович Бунін

З нас як із дерева — або кийок, або ікона.

«Ліві» всі«ексцеси» революції падають на старий режим, чорносотенці — на євреїв. А народ не винний! Та й сам народ згодом валитиме все на іншого — на сусіда та на єврея:«Що ж я? Що Ілля, те й я. Це нас жиди на всю цю справу підбили...»

І не душі довкола — тільки солдати і ***і.

У столітній темряві чорної ялини Червоніла темна зоря, І світляки в кущах горіли Зеленим димом бурштину.

Але радість, змішана з нетерпінням, хвилювала тебе дедалі більше.

Якщо людина не втратила здатності чекати на щастя — вона щаслива. Це і є щастя.

Люди рятуються лише слабкістю своїх здібностей — слабкістю уяви, уваги, думки — інакше не можна було б жити.

Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.

Але лякає мене негода: Гірко думати, що пройде Життя без горя і без щастя, У метушні денних турбот. Що зав'януть життя сили Без боротьби і без праці, Що сирий туман похмурий Сонце сховає назавжди.

Став якось Микола малювати мені моє майбутнє, - ну, що ж, сказав він, жартуючи, ми, звичайно, вже цілком розорені, і ти кудись вчиниш, коли підростеш, будеш служити, одружишся, заведеш дітей, дещо накопичиш, купиш будиночок, - і я раптом так жваво відчув весь жах і всю ницість такого майбутнього, що розридався...