Маріам Петросян

Розумієш, життя не тече прямою. Вона — як кола, що розходяться по воді. На кожному колі повторюються старі історії, трохи змінившись, але ніхто цього не помічає. Ніхто не впізнає їх. Прийнято думати, що час, в якому ти, - новенький, з голочки, щойно витканий. А в природі завжди повторюється той самий візерунок. Їх насправді зовсім небагато, цих візерунків.

Я зрозумів, що папка набита мною: моїми оцінками, характеристиками, знімками різних років — усією частиною людини, яку можна перевести на папір.

Сутінки — тріщина між світами...

Можна, звісно, ​​нічого не пояснювати. Але я не прихильник подібної поведінки, адже рано чи пізно ми всі стикаємося з проблемами, що виросли з недомовленостей. З того, що хтось із нас не так зрозумілий.

Він посміхається. Як маніяк. Або закоханий. Що, загалом, одне й те саме.

Я був, як птах. Як птах, який може літати. Вона ходить по землі, бо їй і так добре, але якщо захоче... щойно захоче, тоді злетить.

Нікому не подобається, коли сторонні розгадують їхні улюблені ігри.

Я не співаюсь. Я лікуюсь.

Те, що для тебе нічого не означає, для когось все.

Ранок був мерзенний. Сіре, наскрізь вогке, як слизький капелюшок якогось гриба. Дверні ручки в такі дні здаються занадто твердими, будь-яка їжа дряпає піднебіння, жайворонки потворно активні і не дають спокійно поніжитися в ліжку, а сови всім незадоволені і огризаються на кожне слово.