Мацуо Монро

У смерті є одна незаперечна гідність. Лише коли відчуваєш її подих, ти стаєш вільним.

Важко довіряти людині, яка позбавляє тебе єдиного виправдання власного безсилля. Взагалі, важко довіряти тому, хто чогось тебе позбавляє. Нехай навіть ілюзій.

Поки не вмієш помирати, жити погано виходить.

Психам як нікому іншому потрібні однодумці.

Смерть лякає не тому, що вона справді страшна. А лише тому, що ми не встигаємо звикнути до неї, не встигаємо добре розглянути її, зрозуміти, пробачити, полюбити…

У будь-якій звичці є дещиця егоїзму. Розлучаючись із коханою людиною, доводиться втрачати не тільки її, а й той образ самого себе, який він створив. Він уявив собі, що ти веселий хлопець, і через якийсь час починаєш сам вважати себе таким. Варто розлучитися, ти знову стаєш буркотом і занудою. Ніхто ж у тобі нічого веселого не знаходив. Та й сам ти так не рахував. Без підтримки цей образ руйнується. Тому часто так боляче втрачати коханих та друзів. З ними йде частка тебе. Хай не справжня. Вигадана іншими. Але з цією частинкою жити було трохи світліше.

Відпущене людині життя занадто коротке, щоб повторювати те саме двічі.

Я рефлексував, поки годинник не показав дев'ять.

Є люди, які звикають до людини. Є такі, хто звикає до способу життя. Загалом, є сотні речей, до яких можна звикнути. Я ж прив'язуюсь до будинків. Мені простіше розлучитися з людиною, ніж, наприклад, із квартирою. Напевно тому, що я егоїст.

Іноді мені здається, що мене вже немає. Я лише плід чиєїсь уяви. Іскорка чужої свідомості. Хтось вигадав мене, вигадав світ, у якому я живу.