Світлана Жданова

Що відбувається? Ми, здається, розпочали новий танець, гру, де цілі неясні, але такі бажані, такі відчутні. Рух назустріч. Рух убік. Перебір дрібними кроками геть. Ривок. Падіння в обійми. Дотик-ласка. Дотик-біль. Грубий, безжальний поштовх звучить словом геть. І водночас короткий погляд з-під вій, що обпалює шкіру. Куди ти маниш мене? Які ще прірви приготувало твоє ретиве серце? Я багато піду, щоб отримати його. Навіть якщо цей танець по розпеченому вугіллю, по битому склу. І якщо в кінці ти впадеш у мої обійми, виснажена довгою гонкою, покірна, що тремтить від ритму, який вибивають два серця, якщо ти станеш моєю, це виправдає будь-яку кров, будь- який біль. А зараз танцюй, грай із вогнем. Грай із драконом, якому ціна виграшу – життя. Ну, танцюй... Тільки не забувай, що музику нашого танцю співаю я.

Любити я його люблю, але іноді так прибити хочеться

А може, недаремно наша уява надає хмар форму кораблів і драконів? Вони пливуть у небесній тиші, величні та прекрасні. Вище нас, вище суєти, вище самого життя. Вічні. Але чи важлива вона їм? Що для них ця самотня вічність у безкрайньому просторі неба. Яку ціну вони готові заплатити, щоб одного разу впасти на землю дощем, народжуючи нове життя, омиваючи щасливі особи чи ховаючи сльозинки. Люди завжди мріяли літати... а дракони відчувати так само яскраво. Дракони не люди. Хоча… якщо дракони лише мріялюдей, то чи не можуть люди бути лише...

Іноді я вражала його терпіння. Чекати, доки подорослішаю. Відпускати мене на всі чотири сторони, а за моєї щасливості — і в рай, і в пекло. Інший давно вже перекинув би дівчину, що упирається, через плече і відвіз у свій будинок. Тільки нічого хорошого з цього не вийшло б, тільки поділило б нас ще сильніше. А цей терпить, знає ж, мерзотник, що зламати мене не вдасться. Захочу, сама прийду. А я захочу. Якось захочу. Кожному потрібен будинок і ті, хто любив би. І мені потрібний. Він потрібен. Дуже.

Каюся, кричала я надто голосно, як стало потім відомо – один півень помер від розриву серця, а три взагалі від заздрощів ще місяць мовчали. Зате на другому кінці села різко оселилася корова, з якої мучилася вже друга доба.

Поки розум закидає, серце виправдовує.

- Ну ти... зовсім совість втратив. — Моє сумління чисте, я нею не користуюся.

У ночі свої закони, своя магія, своє призначення. Вона звідниця, вона розлучниця, вона надія і вона смерть, вона народження життя і вона ж несе смерть. І піди розгадай, чим стане наступна для тебе.

Драконам не потрібна перемога. Це надто ефемерний захід. Дракон якщо б'ється, то або за своє життя, або за чуже. І неважливо – забрати її чи зберегти. Запам'ятай, Олександріт: дракони рідко б'ються на повну міць. Деякі ніколи так і не пізнають всієї своєї сили, але й мала частка її повинна нести смерть. У битві за життя дракону не потрібна зброя. Ні, не говоритиму тобі таку банальність, типу«він сам собою зброю». Це не так. Але навіщо зброя тому, хто і є саме життя, хто є самасмерть? Справжня сила дракона подібна до кінчика стріли, пущеної в саме серце.

Життя – це не межа між болем та насолодою. Життя це метання між ними.