451 Градус по Фаренгейту

- Іноді я підслуховую розмови... І знаєте що? - Що? — Люди ні про що не кажуть.

Скільки разів людина може гинути і все ж таки залишатися в живих?

Я рідко дивлюся телевізійні передачі, і не буваю на автомобільних перегонах, і не ходжу до парків розваг. Ось у мене і залишається час для всяких навіжених думок.

З усіх, кого я зустрічав за багато років, вона перша мені по-справжньому сподобалася. Тільки вона одна з усіх, кого я пам'ятаю, дивилася прямо в очі — так, наче я щось значу.

Вони не знають, що все їх життя схоже на величезний метеор, що палає крізь простір. Поки він летить, це красиво, але колись він неминуче має впасти.

Якщо драма беззмістовна, фільм порожній, а комедія бездарна, дайте мені дозу збуджуючого – вдарте по нервах приголомшливою музикою! І мені буде здаватися, що я реагую на п'єсу, тоді як це всього лише механічна реакція на звукохвилі. Але мені все одно. Я люблю, щоб мене струсило як слід.

Люди не повинні забувати, що на землі їм відведено дуже невелике місце, що вони живуть в оточенні природи, яка легко може взяти все, що дала людині. Їй нічого не варто змісти нас з лиця землі своїм диханням або затопити нас водами океану - просто щоб ще раз нагадати людині, що вона не така всемогутня, як думає. Якщо ми не будемо постійно відчувати її поруч із собою вночі, ми забудемо, якою вона може бути грізною та могутньою. І тоді одного дня вона прийде і поглине нас.

Може бути, краще не бачити життя такого, як воно є, закрити на всі очі та веселитися.

Знаєте, у положенні вмираючого є свої переваги. Коли нема чого втрачати — не боїшся ризику.

— Вперше за багато років я живу, — відповів Фабер. — Я відчуваю, що роблю те, що давно мав зробити. І поки що я не відчуваю страху. Мабуть тому, що нарешті роблю те, що потрібно.