451 Градус по Фаренгейту

Проста людина тільки одну соту може побачити на власні очі, а решта дев'яносто дев'ять відсотків вона пізнає через книгу.

Чому вогонь повний для нас такої невимовної принади? Що тягне до нього старого і малого? Вогонь - це вічний рух. Те, що людина завжди прагнула знайти, але так і не знайшла. Або майже вічне. Якщо йому не перешкоджати, він би горів, не згасаючи протягом усього нашого життя. І все-таки що таке вогонь? Таємниця. Загадка! Вчені щось лепікають про тертя та молекули, але, по суті, вони нічого не знають. Головна краса вогню в тому, що він знищує відповідальність та наслідки. Якщо проблема стала надто обтяжливою — до печі її.

Ні, ні, книги не викладуть вам одразу все, чого вам хочеться. Шукайте це самі усюди, де можна, - у старих грамофонних платівках, у старих фільмах, у старих друзях. Шукайте це в навколишній природі, у самому собі.

Ця книга має пори, вона дихає. У неї є обличчя. Її можна вивчати під мікроскопом. І ви знайдете в ній життя, живе життя, що протікає перед вами в невичерпному своєму розмаїтті.

Зрештою, ми живемо у вік, коли люди вже не уявляють цінності. Людина в наш час — як паперова серветка: у неї сморкаються, грудкочуть, викидають, беруть нову, сморкаються, гудять, кидають... Люди не мають свого обличчя...

Насамперед ми маємо побудувати фабрику дзеркал. І в найближчий рік видавати дзеркала, дзеркала, нічого, крім дзеркал, щоб людство могло добре розглянути в них себе.

Впустіть мене. Я не скажу ні слова. Я буду мовчати. Я тільки хочу послухати, про що ви кажете.

Ви не схожі на інших. Коли я починаю говорити, ви дивитеся на мене. Ось учора ввечері я згадала місяць, і ви одразу на неї подивилися. Інші ніколи б так не вчинили. Вони просто пішли б геть і залишили мене наодинці із собою. Або почали б мені загрожувати. У людей зараз немає часу один на одного.

Мені треба поговорити, а слухати мене нема кому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона слухає лише стіни.

- Чому мені здається, - сказав він, коли вони дійшли до входу в метро, ​​ніби я вже дуже давно вас знаю? — Тому що ви подобаєтеся мені, — відповіла вона, — і мені нічого від вас не треба. А ще тому, що ми розуміємо одне одного.