Час жити та час помирати

Якщо хочеш, щоб люди нічого не помітили, то не треба обережно.

— Мені здається, для нашого віку ми маємо надто великий досвід відчаю. Давай забудемо про нього. — І надто великий досвід забуття.

Адже диво завжди чекає нас десь поруч із розпачом.

Іноді, коли тиша кричить, доводиться заглушувати її найгучнішим, що маєш.

- Ось ваша книга про Швейцарію. Її трохи підмочило дощем. Ледве було не втратив, а потім знайшов і врятував. - Могли й не рятувати. Мрії рятувати не треба. — Ні, треба. А що ще? - Віру. Мрії прийдуть знову.

Ми виправдовуємо необхідністю все, що ми робимо. Коли ми бомбимо міста – це стратегічна необхідність, а коли бомбардують наші міста – це мерзенний злочин.

Ми вже такі! Страшенно боїмося своїх почуттів. А коли вони виникають, готові вважати себе ошуканцями.

Чуєш? Виявляється, все дуже просто, якщо ставитись до життя просто.

Померти від старості чесно, від хвороби логічно, але так… Що я можу вдіяти? Нічого! Я тільки хочу, щоб моя мама не страждала занадто сильно, враховуючи її хворе серце, новина вб'є її. Ось так доля, вижити на війні та померти на цьому зраному балконі.

Хоробр той, хто має можливість захищатися. Все інше — вихваляння.