Дванадцять стільців

Гарна жінка,— сказав Остап,— мрія поета. Провінційна безпосередність. У центрі таких субтропіків давно вже немає, але на периферії, на місцях ще зустрічаються.

Гуляє вітер, пурхає сніг. Ідуть дванадцять чоловік. Гвинтівок чорні ремені Навколо — вогні, вогні, вогні... У зубах цигарка, прим'ятий картуз, На спину треба бубновий туз! Свобода, свобода, Ех, ех, без хреста! Тра-та-та!

«Здається, настав психологічний момент для вечері»,— подумав Остап.

Не влаштовуйте передчасну істерику. Якщо ви вже не можете не переживати, переживайте мовчки.

Може тобі дати ще ключ від квартири, де гроші лежать?

- Якщо хочете, ви можете піти. — Тоді я, мабуть, піду. — Але ж, пам'ятаєте, у нас довгі руки! — Тоді я, мабуть, залишусь.

Він любив і страждав. Він любив гроші і страждав від їх нестачі.

— Ех, Кісо, — сказав Остап, — ми чужі на цьому святі життя.

Від будівлі до будівлі Протягнутий канат. На канаті — плакат: «Вся влада Установчих Зборів!» Бабуся вбивається - плаче, Ніяк не зрозуміє, що значить, На що такий плакат, Такий величезний клапоть? Скільки б вийшло онуч для хлопців, А кожен - роздягнений, разут...

Остап з учорашнього дня ще нічого не їв. Тому красномовство його було надзвичайно.