Книга / твір

Ніхто не дивиться на сплячих людей, але в них бувають справжні улюблені особи; наяву ж обличчя в людини спотворюється пам'яттю, почуттям та злиднями.

Мушу зізнатися у жахливому своєму недоліку. Все, що я бачу, чую, відчуваю, пробую, нюхаю — для мене реальне. Я настільки довірлива іграшка своїх відчуттів, що для мене нічого нереального. Ця довірливість, стійка, як броня, зберігалася навіть тоді, коли мене били по голові, або я був п'яний, або був втягнутий у дивні пригоди, про які не варто поширюватися, або навіть під впливом кокаїну.

... якщо надто довго тримати в руках розжарену дочервону кочергу, зрештою обпалишся; якщо глибше полоснути на пальці ножем, з пальця зазвичай йде кров ; якщо разом осушити пляшечку з позначкою«Яд!», рано чи пізно майже напевно відчуєш нездужання.

Кажуть, коли тобі повідомляють якусь страшну новину, слух ніби відмовляє.

Вік теорії ще не робить її істиною - чи мало всякої нісенітниці благополучно живе у століттях.

Кожен тягає за собою свою смерть до першої нагоди.

Я потребував надії — як не принизливо це звучить...

Коли не можна дістатися того, кого ненавидиш, доводиться працювати з тим, що є.

Її поцілунки застигали на моєму тілі, наче сніжинки на замерзлому вікні. Чомусь ставало холодно. Я зараз зрозумів. Прощальні поцілунки втрачають теплоту. В них остигла ніжність розлуки... В останню ніч вона дивилася на мене не так, як завжди. У погляді відчуження. Відчуження наперекір любові. Вона розуміла, що їй час, але всіляко відтягувала годину відходу. Боротьба душі та розуму. Розум переміг. Пішла. Я зараз зрозумів. У погляді перед розлукою немає туги. У ньому безмовний протест. Протестпроти себе самої. Почуття програють розуму. Найчастіше…

Мені що треба, я просити не стану, сам візьму.