Книга / твір

І хором бабусі твердять: «Як наші роки летять!»

Я нічого не хочу бачити, не хочу, щоб мене щось бачило. Гасіть смолоскипи. Сховайте місяць. Приховати зірки.

Вожді Росії свій народ в ім'я честі та моралі знову кличуть йти вперед, а де перед, знову збрехали.

Почуття вони на те й дано, щоб людина горіла. Якщо немає почуттів, пішли — що ж за вугілля триматися?

Думаю, там лише темрява. Ні думок, ні спогадів, ні кохання — лише темрява. Забуття. Ось чому так важко змиритися з тим, що на нього чекає.

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зірки. Що кому?

Нині ж Мишко, на дозвіллі Покажи, що не ослаб. І нехай вони та суки, Заведи собі двох баб. Щоб тебе пестив обидві, Ти їм нерви лоскочу.

У підлітковому віці ми всі мріємо в один прекрасний день покинути батьків, але настає інший день, коли батьки покидають нас. І тоді ми мріємо лише про одне: знову стати хоч на хвилинку дітьми, що жили під їхнім покровом, обійняти їх, сказати їм, не соромлячись, як ми їх любимо, притиснутись до них міцніше, щоб вони нас заспокоїли ще хоч раз.

Зрештою, найвищими істотами не народжуються, а стають. А для цього треба від слів переходити до справ.

Зоряне небо було видовищем заспокійливим.