Керрі Бредшоу

Наче у мене кілька разів перед очима вибухнула бомба: у мене є дівчина – бум! Ми живемо разом – бум! Все інше – твоя фантазія – БУМ!

У Нью-Йорку є така пора, коли ти відчуваєш подих осені задовго до того, як упав перший лист. Повітря стало прозорим, літо залишилося позаду, і одного ночі вперше за довгий час тобі хочеться накритися теплою ковдрою.

Нехай ми розлучилися, але законів ввічливості ще ніхто не скасовував.

Напевно, я вичерпала весь ліміт сліз, відпущений на одного чоловіка.

- Думаю, у нас нічого не вийде. У нас різні погляди: ти хочеш одружитися, а я... я сама не знаю чого хочу. — Я налякав тебе своїм натиском? - Ні... Ні. Просто... я приміряла тебе, як нову сукню, і вона не підійшла. Мені шкода. Пробач. - Не розумію я жінок. Тільки й чуєш: "Хочу заміж, хочу заміж". А як доходить до справи, ви все кажете:«Ні». Що за напасть...

Ну чому те єдине, що ми не маємо, заважає нам насолоджуватися всім тим, що ми маємо?

Тієї ночі ми з ним віддалися безрозсудному сексу, як підлітки. У тому сенсі, що він не знав, що робити, а я нічого не сказала.

Чи любила я його? Чи я просто звикла до болю, до вишуканого болю очікування чогось недосяжного?

Гірше самотності у тридцять може бути лише самотність у двадцять. (Гірше, ніж бути незаміжньою у тридцять, може бути тільки бути незаміжньою у двадцять.)

— Навіщо ми йдемо магазинами, якщо в тебе зламаний палець? — У мене зламаний палець, але не зламана воля. Ходімо далі!