Джон Хартіган

Залишилася одна година — мій останній день на роботі. Рання пенсія не моя ідея, лікар наполягав: серце барахлить. Я натираю свій поліцейський жетон і змушую себе звикнути до думки, що змушений буду з ним розпрощатися. З ним і з тридцятьма роками, коли я захищав, бачив сльози, кров, жахи та перемоги. Я думаю про усмішку Ейлін, про товсті жирні біфштекси, які вона купила сьогодні. І я думаю про одну справу, яку я не закінчив. Десь тут має бути маленька дівчинка, яка страждає в руках психопата.

— Я не вмію розмовляти з людьми, але заспокоїти дівчину у мене виходить так легко, як у паралітика зробити операцію на мозку гайковим ключем.

Тепер можна не ховатися, це вже необов'язково, дихай рівно, старий, доведи, що ти ще на щось здатний, якого біса, помирати, то з музикою.

Незабаром я зрозумів, що вбиваю в підлогу мокрі шматочки кісток.

Треба дати серцю заспокоїтись і випустити вогонь із легень. Мої м'язи обіцяють мені у майбутньому страшні муки.