Мередіт Грей

Щоправда життя таке — чим більше хочеш щось змінити, тим більше все залишається на своїх місцях.

Знаєш, я не можу згадати останній раз, коли ми цілувалися... Тому що ти ніколи не думаєш, що це останній раз... Ти думаєш, що будуть ще. Ти думаєш, у тебе є вічність, але це не так.

Іноді неможливо пояснити, звідки взялися ці узи... Вони з'єднують нас, навіть коли здається, що немає шляху назад, вони пов'язують нас усупереч відстані, часу та логіці.

Ми бачимо лише те, що хочемо бачити. І віримо у те, у що хочемо вірити. І це діє. Ми так часто брешемо собі, що через якийсь час самі починаємо вірити. Ми так часто заперечуємо, що іноді не можемо розпізнати правду, навіть коли вона у нас перед носом. Іноді реальність непомітно підкрадається і кусає нас дуже боляче.

Але коли руйнується життя, коли ламаємося ми самі, наука безсила... і жодні правила не допоможуть, ми маємо все це відчути...

- Як ти думаєш, якщо я йому встромлю вилку в ногу, у мене будуть неприємності? — Вдамо, що це був нещасний випадок.

Не важливо, скільки планів ми намітили, ми ніколи не знаємо, як наш день закінчиться, які труднощі чекають на нас попереду. Саме випадковості завжди будуть найцікавішими в нашому житті. Ви лягаєте спати з думкою про завтрашній день. Перебираєте в голові плани, готуєте списки справ і сподіваєтеся, що всі несподіванки будуть щасливими.

…Найбільша, найпростіша помилка краще, ніж повна безініціативність та бездіяльність.

Ми приходимо в цей світ і залишаємо його на самоті... А що робити у проміжку? Ми просто повинні знайти собі компанію. Нам потрібна допомога, потрібна підтримка, інакше ми залишимося зовсім одні серед чужих, відрізані один від одного, забувши, наскільки ми близькі. Тому ми вибираємо любов, вибираємо життя, і на мить нам стає не так самотньо...

У медичній школі стільки уроків на тему«як урятувати життя», але жодного«як продовжувати жити».