Альбер Камю

Рано чи пізно мені завжди вдається вивчити людину досконало. Треба тільки не шкодувати часу. Завжди настає момент, коли я відчуваю розлад. Цікаво, що це відбувається в ту хвилину, коли моя увага щось відволікає і мені стає нецікаво.

Я пішов від світу не тому, що мав ворогів, а тому, що мав друзів. Не тому, що вони шкодили мені, як це зазвичай буває, а тому, що вони вважали мене кращим за мене. Цієї брехні я винести не міг.

Ех, як землетрус! Трясне гарненько — і справа з кінцем... Порахую мертвих, живих — і все. А ось ця стерва чума! Навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу в серці.

У мене виникла потреба любити і бути коханим, а тому я уявив себе закоханим. Інакше кажучи, я зовсім подурнів.

Блаженний, у кому кров і розум такого ж складу, він не народжений під пальцями долі, щоби співати, що та захоче.

Вільний лише той, хто може дозволити собі не брехати.

Так вже скроєний людина, дорогий мій, це дволика істота: вона не може любити, не люблячи при цьому самого себе.

Є злочини, викликані пристрастю, та злочини, продиктовані безпристрасною логікою.

... у лоні великих катастроф назріває пристрасне бажання жити.

Дитина - це невинність і забуття, відновлення, гра, колесо, що котиться саме собою, першорух, священний дар говорити«так».