Федір Михайлович Достоєвський

Без будь-якої мети і прагнення до неї не живе жодна жива людина. Втративши мету та надію, людина з туги звертається нерідко в чудовисько.

Я люблю, я можу любити лише ту землю, яку я залишив, на якій залишилися бризки крові моєї, коли я, невдячний, пострілом у серце моє погасив моє життя. Але ніколи, ніколи не переставав я любити ту землю, і навіть тієї ночі, розлучаючись з нею, я, можливо, любив її болісніше, ніж будь-коли. Чи є мука на цій новій землі? На нашій землі ми істинно можемо любити лише з мукою і лише через муку! Ми інакше не вміємо любити і не знаємо іншого кохання. Я хочу муки, щоб любити. Я хочу, я жадаю цієї хвилини цілувати, обливаючись сльозами, лише одну ту землю, яку я залишив, і не хочу, не приймаю життя ні на який інший!

Знайте ж, що нічого немає вище і сильніше, і здоровіше, і корисніше надалі для життя, як хороший спогад, і особливо винесене ще з дитинства, з батьківського будинку. Вам багато говорять про виховання ваше, а ось якесь таке прекрасне, святе спогад, збережене з дитинства, може бути найкраще виховання і є. Якщо багато набрати таких спогадів із собою в життя, то врятована людина на все життя.

Перестати читати книги — отже, перестати мислити.

Негідники люблять чесних людей...

Я навіть думаю, що найкраще визначення людини — це істота на двох ногах і невдячна.

... Але що робити, якщо пряме і єдине призначення будь-якої розумної людини є балаканина, тобто навмисне пересипання з порожнього в порожнє.

Я люблю, блукаючи вулицями, придивлятися до інших зовсім незнайомих перехожих, вивчати їхні обличчя та вгадувати: хто вони, як живуть, чим займаються і що особливо їх у цю хвилину цікавить.

Вся робота людини полягає в тому, щоб довести, що вона людина, а не клавіша фортепіанна.

Без праці та без законної, нормальної власності людина не може жити, розбещується, звертається до звіра.