Михайло Юрійович Лермонтов

І що чутка? Дурнів крикливий суд.

У мене вроджена пристрасть суперечити; ціле моє життя було лише ланцюг сумних і невдалих протиріч серцю чи розуму.

Що почалося незвичайним чином, те має так само закінчитися.

Хіба ангел і демон сталися не від початку?

Вони [чоловіки] великі егоїсти — Усіх жінок звинувачують, ніби самі чисті.

Яке дитинство! — Скажете ви; але в тому—то і краса любові ; вона перетворює нас на дітей, дарує золоті сни як іграшки ; і розбивати ці іграшки в хвилину досади приносить чимало задоволення; особливо коли ми сподіваємося отримати інші.

—... але навіщо подавати надії? — Чого ж ти сподівався? Бажати і добиватися чогось — розумію, а хто ж сподівається?

Все для нас у світі таємниця, і той, хто думає відгадати чуже серце або знати всі подробиці життя свого найкращого друга, гірко помиляється.

Помчав вік епічних поем, І повісті у віршах занепали; Поети в тому винні не зовсім (Хоча у багатьох вірш не зовсім гладкий), І публіка не права тим часом; Хто винен, хто правий — я вже не знаю, А сам віршів давно я не читаю — Не тому, щоб не любив віршів, А так: смішно ж втрачати для звучних строф Золотий час... в нашому столітті зрілом, Відомо вам, все зайняті ми справою.

Він житиме… вбивство вже не в моді: Вбивць на майданах страчують. Так!... в освіченому народився я народі; Мова і золото… ось наш кинджал і отрута!