Серіал

— Уся справа в цьому місті, га? — Ми у чарівному місті. Але квіти виростають там, де кинуте насіння, феєрверк вистрілює із зарядженої гармати. — Мабуть, то це доля.

Щастя – це попса, туга – це поема.

Щоправда, все ще досконала. Повірте у це. Навіть коли правда жорстока і холодна і настільки болюча, що ви навіть не могли собі уявити. І навіть коли правда... більш безжальна, ніж будь-яка брехня.

— Я сам тебе прикінчу. - Яка краса! Враховуючи, що ти весь у мене. - Це ще як розуміти? - Ти не перестаючи думаєш про неї з того часу, як побачив, як вона капає з леза ножа. - Ти помиляєшся. — Казки розповідатимеш братові. Я можу зазирнути у твою голову. Твої думки біжать лише однією звивиною — кров. Кров. Кров. Жага влади. Така сама, як завжди. Ти знову хочеш стати сильним. Але не просто сильним, а найсильнішим. Добрі наміри – найшвидший шлях у пекло, приятель.

Мені здається, що у певному віці ти починаєш розуміти, що нічого незвичайного з тобою не станеться. Можливо, це і на краще. Напевно, деяким людям судилося тихе та непримітне життя.

Якщо очі – дзеркало душі, то скорбота – двері, що ведуть усередину.

Коли йдеться про зраду, все інше не має значення.

Зрештою, кожну секунду кожного дня ти борешся зі своїми страхами.

— Я ж тобі не дуже подобаюсь, так? —... — Це добре, бо мені треба сказати тобі дещо... Мені треба розповісти це комусь... А ти як робот, ти нічого не відчуєш.

Людина змінюється щохвилини.