час

Той, хто створює щасливий кінець, сам, як правило, у ньому не бере участі.

Чоловік має бути головним у сім'ї — хоч на Сході, хоч на Заході. Але не настільки головним, щоб командувати дружиною, змушуючи її марширувати. Розумний голова сім'ї має дружину берегти.

Жоден чоловік не ображатиметься, якщо хтось захоплюється коханою ним жінкою. Страждання може заподіяти лише вона сама.

- Який у неї місяць? - Восьмий. - І ти весь цей час мовчав? — Та я сам сьогодні дізнався!

Будинок, не сплачений хоча б частково, лише приміщення, орендоване на позикові кошти.

— Зараз у нас є важливіша проблема — з'ясовувати, чи не витрачає мама наш час. — Якщо вона впевнена, що її клієнт знайшов ще фрагмент меча, то я теж. — О, який відданий син! Але мама не так добре адаптувалася, можливо цей хрін її обманює. Я маю переконатися. - Все з нею нормально. — Це ж не гроші? — Звичайно, ні. Вона не принесла б їх на зустріч. — Звичайно, ні, це було б абсурдно. - Вона їх йому показує, вона не вручить їх до того, як він віддасть їй... фрагмент... Чудово!

Як добре було за старих часів, коли неправду називали не брехнею, а фантазією і коли про почуття судили за їх силою, а не за абстрактними моральними нормами.

Візьміть лупу і розгляньте дикуна: густе волосся на маківці, рожева, біла або коричнева шкіра, лапки з безліччю пальців. При ходьбі люди утримують рівновагу на задніх лапках, злегка відстовбурчивши зад. Дихають вони (переважно киснем) через дві маленькі дірочки, через дві інші сприймають звуки. Ще два отвори служать для уловлювання коливань світлових хвиль. (Експеримент Крега: якщо людині зав'язати очі, вона почне спотикатися.) Люди не мають системи радарів, що дозволяє орієнтуватися в темряві, що пояснює їх слабшу порівняно з денною нічною активністю. (Експеримент Бронса: помістимо людинуу коробку та закриємо кришку. Через невеликий проміжок часу людина починає пускати відчайдушний писк. Люди бояться темряви.)

— У мене завжди була слабкість до чоловіків у формі. — А в мене завжди до них якась твердість …

Деякі рани, отримані в дитинстві, не гояться ніколи. Вони забуваються на якийсь час, дозволяючи нам вирости і подорослішати – для того, щоб повернутися пізніше і лише болючіше нагадати про себе.