час

Невже ти думаєш, Щусеню, що у Сидора Лютого душа не болить за кожну сироту-сиротину? Болить! Тільки час нині такий - не обійтися нам без сиріт.

— Завжди захоплювався чоловіками, які є зброєю. Батько виховував мене на історіях про видатну мужність мушкетерів. — Ти що, сину Нострадамуса? Нашого полку тоді ще не було.

— …Ми ніби в легенді опинилися, містере Фродо, в одній із тих, хто бере за душу. У ній стільки страхів і небезпек, часом навіть не хочеться дізнаватися кінець, тому що не віриться, що все скінчиться добре. Як може все стати, як і раніше, коли все так погано?! Але наприкінці все минає... Навіть самий непроглядний морок розсіюється! Настає новий день! І коли засвітить Сонце, воно світитиме ще яскравіше! Такі великі легенди врізаються в серце та запам'ятовуються на все життянавіть якщо ти чув їх дитиною і не розумієш, чому вони врізалися... Але мені здається, містере Фродо, я розумію. Зрозумів тепер... Герої цих історій сто разів могли відступити, та не відступили! Вони боролися! Тому що їм було, на що спертися... — На що ми спираємось, Сем? — На те, що у світі є добро, містере Фродо! І за нього варто боротись.

Я думаю про те, що якщо історія людства вселяє і зараз більше побоювань, ніж світлих надій, то не можна забувати, який мізерний проміжок часу є минулим у порівнянні з нескінченністю майбутнього. Світ ще молодий. Мені подобається - навіть якщо я не надто в цьому переконаний - уявляти собі рух людства не у вигляді параболи, яка подібно до особисто моєї, йде в майбутнє, більш-менш знижуючись, а швидше у вигляді спіралі, яка, все більше і більше розширюючись, рухається вгору...

... Лише дуже рідкісні люди здатні часом висловити самостійне судження.

...найстрашніший супротивник з тих, що може бути, молодий ідеаліст. Молоді ідеалісти – це завжди дуже страшно. Та якщо за честю говорити, будь-які ідеалісти – це страшно. Ці божевільні люди вірять у торжество розуму, в безкорисливість та в кінцеву перемогу добра як на довіреній їм території, так і в усьому світі. І з ними дуже важко сперечатися - вони відразу називають сперечального нічого не розуміючим у дні сьогоднішньому старим, посилаються на те, що зараз інший час, і чомусь впевнені, що ось вони такими не стануть. А ще вони точно знають, як зробити так, щоб було правильно і не слухають нікого, хто не поділяє їх переконання.

Знання обертаються гіркотою, що приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з ким можна поділитися радістю та смутком.

— Вікторе Сергійовичу, а ви Євгенія Дмитровича давно знаєте? — Це що, допит, чи що? — Поки що ні. — Що означає поки що? Ну як давно... однополчани ми воювали разом. — Значить, ви теж злочинець! - З чого ти взяв? — Орієнтовка на вашого друга є!

І потім, давай говорити чесно: скільки часу можна дивитися на захід сонця? І кому потрібно, щоб захід продовжувався цілу вічність? І кому потрібне вічне тепло? Кому потрібен вічний аромат? Адже до цього звикаєш і вже просто перестаєш помічати. Захід сонця добре милуватися хвилину, ну дві. А потім хочеться чогось іншого. Так вже влаштована людина, Лео. Як ти міг про це забути? - А хіба я забув? — Ми тому й любимо захід сонця, що він буває лише один раз на день.

Ліс і поле - все в уламках, у трісках. Місто газом хмар заволокло. Усі помремо. Все так неміцно. Щастя тендітне, як скло. Чорною жижею – час по паркету, Аромат духів – болото зла. - Чуєш? Голова ціла?