кохання

«У моєму житті було багато нещасть, і деякі з них справді мали місце». Так жартував Марк Твен. Але мені не до жартів. Я не жалкую про те, що пройшла, перенесла. Багато поразок залишилося позаду – і це добре. Думаю, чимало їх буде попереду. Але, знаєш, щоразу, коли страх долає, я заплющую очі і несуся до тебе. І не важливо, що ти вже не зі мною. Моє серце є місцем наших ілюзорних зустрічей. Там немає замкнутих просторів, розрахунку на завтра, безапеляційних рішень, прощального дотику, прокислого минулого. Там ми нарешті отримуємо свободу, на яку кожен має право. Я взагалі-то люблю тебе неможливим коханням.

І вони пішли навмання, безцільно... просто для того, щоб іти, не сидіти на місці, адже більше вони нічого не могли зробити. Незабаром надія ніби знову воскресла в їхніх серцях — не тому, що для цього була якась причина, а тому, що така вже властивість надії: вона відроджується знову і знову, поки людина ще молода і не звикла зазнавати невдач.

Є пісні, під які хочеться танцювати, пісні, яким хочеться підспівувати, але найкращі пісні — це ті, які повертають тебе до моменту, коли ти вперше почув їх, і знову, і знову розбивають твоє серце. (Під деякі пісні хочеться танцювати, деяким пісням хочеться підспівувати, але найкращі пісні повертають вас у момент, коли ви почули їх уперше, і знову розбивають ваше серце.)

Що зігріває душу, замерзлу від самотності? Що стане найкращим подарунком? Звичайно, кохання! Кохання полум'яне, пристрасне і романтичне, чуттєве і ніжне.

Де починається кохання, там логіка йде в підпілля.

Всім відомо, що шлях до серця чоловіка лежить через його дружину.

Він посміхається. Як маніяк. Або закоханий. Що, загалом, одне й те саме.

Любов до когось який завжди дає відчуття щастя.

Очі – печерне самоцвіття, І губи – нахабно-хмільними вишнями. У такому коханні, як твоя – не треті, Вже другі бувають зайвими.

Кохання гріє, а не спопеляє!