космос

Перед обличчям Космосу більшість людських справ виглядають незначними, навіть дрібними.

— Може, прогуляємося? — Куди, дивлячись на ніч? — Я покажу тебе зіркам.

Мені не подобається сучасне розуміння зоряності. Зірками, як мені здається, повинні вважатися лікарі. Вони рятують життя. А ми просто розважаємо людей.

Світ був простий – зірки у темряві. Чи був це 1947 до нашої ери або нашої ери, раптово втратило всяке значення. Ми жили, і це ми відчували з усією гостротою. Ми розуміли, що життя було сповнене людей і до настання століття техніки — мабуть, у багатьох відношеннях повніше і багатше, ніж життя сучасної людини. Час та еволюція в ці миті переставали існувати. Все, що в житті людини було реальним і мало значення, сьогодні залишалося таким самим, яким воно було колись і буде завжди. Ми розчинялися в абсолютному загальному мірилі історії: нескінченна безпросвітна темрява під риєм зірок.

Той, чиє обличчя не сяє світлом, ніколи не стане зіркою.

І ще — якщо ти поет, дивися найчастіше на нічні зірки. Якщо ти не поет, все одно виходь на балкон і дивися. Може, колись помітиш, як одна із зірочок тобі підморгнула. І запросила у політ. Тут можуть відкритися справжні моменти життя. Не пропусти миті. А якщо в тебе немає балкона, і ти не поет, і твоя голова рідко повертається до зірок, тоді йди й дивися собі під ноги — і там можна побачити у калюжі відбиту зірку. Ану, як підморгне?

Багаття догоріло. Зірки вже блідли. Вітер так і не вгамувався. Вітр теж мав свою історію, яку він розповідав у порожнечу.

Адже кожен винаходить той світ, в якому йому легше. Що таке усі ці картини світу? Це просто системи такі, за яких зручно було жити Марксу, Сміту чи Пепеляєву якомусь, що сидить у себе на горищі і в саморобний телескоп на зірки дивиться... Є килим, у ньому нитки, кожен тягне за ту, яка йому більше подобається. А насправді строкатість та нуль сенсу. Мені, може, приємно думати, що зараз катастрофа, тому що я все життя вивчаю катастрофи і те, що залишається. А вам приємніше вважати все це заради вас і ваших єдиних слів. Я тільки бачу поки що той світ, який був, — скінчився, що він уперся в стіну і що ця стіна однакова хоч у нас, хоч у французів, хоч у мексиканців. Народовладдя — глухий кут, влада монарха — глухий кут ще більший, і значить, треба вивести таких, які можуть зовсім без влади або яким чужа сама думка про ієрархію... Так, повзатимуть, кожен сам за себе...

Її очі на зірки не схожі, Не можна вуста коралами назвати, Не біла плечей відкритих шкіра, І чорною проволкою в'ється пасмо. З дамаською трояндою, червоною або білою, Не можна порівняти відтінок цих щік. А тіло пахне так, як пахне тіло, Ніяк фіалки ніжної пелюстки. Ти не знайдеш у ній досконалих ліній, Особливого світла на чолі. Не знаю я, як ідуть богині, Але мила ступає землею. І все ж вона поступиться тим навряд, Кого в порівняннях пишних оббрехали.

— Чарлі! Як я виглядаю? — Як кінозірка.