космос

Тільки нещасний знає, що таке щастя. Щасливець відчуває радість життя не більше, ніж манекен: він лише демонструє цю радість, але вона йому не дана. Світло не світить, коли світло. Він світить у пітьмі. Вип'ємо за пітьму! Хто хоч раз потрапив у грозу, тому нема чого пояснювати, що таке електрика. Будь проклята гроза! Хай буде благословенна та мала дещиця життя, що ми маємо! І оскільки ми любимо її, то не будемо закладати її під відсотки! Живи відчайдушно! Пийте, хлопці! Є зірки, які розпалися десять тисяч світлових років тому, але вони світять і досі! Пийте, доки єчас! Хай живе нещастя! Хай живе пітьма!

«Я втратив мою росинку», — скаржиться квітка ранковому небу, яке втратило всі свої зірки.

Кожній дівчині потрібно час від часу побути зіркою.

У космосі немає пір року: немає зими та літа, немає весни та осені. Немає тут якогось конкретного вечора чи ранку, а є тільки космос і більше нічого.

Чи кінчається все зі смертю, чи немає після неї ще чогось? Може, для художника розлучитися з життям зовсім не найважче? Мені, зрозуміло, про все це нічого не відомо, але щоразу, коли бачу зірки, я починаю мріяти так само мимоволі, як я мрію, дивлячись на чорні точки, якими на географічній карті позначені міста та села. Чому, я питаю себе, світлі точки на небосхилі мають бути менш доступними для нас, ніж чорні точки на карті Франції? Подібно до того, як нас везе поїзд, коли ми їдемо в Руан чи Тараскон, смерть забирає нас до зірок. Втім, у цьому міркуванні безперечно лише одне: поки ми живемо, ми не можемо вирушити на зірку, так само як, померши, не можемо сісти в поїзд. Цілком ймовірно, що холера, сифіліс, сухоти, рак — не що інше, як небесні засоби пересування, що відіграють ту ж роль, що пароплави, омнібуси та поїзди на землі. А природна смерть від старості рівнозначна пішому способу пересування.

Бути добрим другом обіцявся, зірки мені дарував і міста. І поїхав, і не попрощався. І не повернеться ніколи. Я про нього потужила в міру, в міру сліз горючих пролила. Прижилася образа, присмиріла, люди обступили і справи... Знову піднімаюся на світанку, п'ю з друзями, вина, і ніхто не знає, що на світі немає мене вже давним-давно.

Визнайте, що ті самі молекули, з яких побудовано ваше тіло, атоми, що становлять ці молекули, виникли в плавильних котлах, якими були колись ядра важких зірок. Ці зірки виплеснули свої багаті різними елементами нутрощі у простір галактики та збагатили первоздані хмари міжпланетного газу хімією життя. Отже ми всі пов'язані один з одним біологічно, із Землею — хімічно, а з решти Всесвіту — на рівні атомів. Це круто, я сказав би.

У кожної людини свої зірки. Одним – тим, хто мандрує, вони вказують шлях. Для інших це просто вогники.

Вчись прощати… Молись за кривдників, Зло перемагай променем добра. Іди без вагань у стан прощаючих, Поки що горить Голгофська зірка. Вчись прощати, коли душа скривджена, І серце, немов чаша гірких сліз, І здається, що доброта вся випалена, Ти згадай, як прощав Христос. Вчись прощати, прощати не тільки словом, але всією душею, всією сутністю своєю. Прощення народжується любов'ю У творінні молитовних ночей. Вчись прощати. У пробаченні радість прихована. Великодушність лікує, як бальзам. Кров на Хресті за всіх пролита. Вчись прощати, щоб ти був прощений сам.

Все минеться. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли тіні наших тіл і діл не залишаться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. То чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?