мотивація

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це нависання в смерть, оця жага

розтлінного

весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначено по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить,

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду,

Володарю своєї смерті, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії. То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю, болю, болю, болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти горла криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра,

то рідний край пантрує звідусюди.

“Це ж я (на голос Йорика) — це ж я”.

III

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками, як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новгородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий —

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконій

йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

дум смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

ревом порвемося в лет.

Бач — розсвітається зариво,

хай і на смерть, а вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, наш пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане — розкинула руки в рову.

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено тілом людським,

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

і крові наточать — упийтесь кривавим вином.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б’ються на ножах.

А єдиніться — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

I

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,

за це платили нам щоденно четвертак.

Та по ночах дівчат в половниках любили…

О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі,

під зойки димарів так просто ми жили,

училися писать, звичайно, на заборі…

та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору

і теплий блиск очей (там трави в тумані…),

що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,

і все мені завод невпинно цокотить,

і вороток скрипить про дні минулі милі,

коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.

II

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди-

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…

коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…

А мати не прийшла на бій випроводжати, —

і серце іноді невільно защемить-

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…

І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —

Але не боїмось ми банд злотопогонних, —

уже не мало їх пустили ми під лід —

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди —

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —

Вже міст через Донець давно прогуркотів…

Стою біля дверей — і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —

нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”

Сходили на базар, помилися у бані, —

я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю

раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…

Й ми знов підем на бій за владу робітничу…

О, не забуть мені Червону ту зиму!

IV

Вкраїну з краю в край проходили з боями…

Червоне танув сніг в пожежах барикад —

І громом молодим котилося над нами,

лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

і навіть вітер нам доріг не замітав.

Дівчата нам стрічки червоні пришивали,

і хлопці радо йшли озброєні до лав.

V

І знов Донеччина… і вітер верби хилить…

Й не віриться, що знов побачу я село,

давно покинуте, таке до болю миле…

Але багато з нас додому не прийшло…

І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…

Така знайома путь з дитинства ще мені…

Тут рвали восени ми глід червоноокий,

тут рвав я квіти чар кохання восени…

Вясе станція… завод… і рейки заблищали

під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…

І в небо простяглись і небо запутляли

незчислені ряди високодимних труб —

Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…

О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!

Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,

чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..

VI

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…

Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

мене давно зміняв на темну домовину,

зміняв мене давно на схилені хрести…

Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро

Володька галіфе для мене привезе…”.

Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,

тепер уже тобі не треба галіфе…

VII

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…

Вже міст через Донець давно прогуркотів-

Стою біля дверей… і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів.

VIII

Широко розляглось з важким гарчанням місто…

і вітер з моря шле солоний теплий дух…

і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,

що заквітчали ніч безсоромну й руду…

Каштани по боках… каміння душу давить…

на вулицях вузьких прискорено йдемо.

Недавно тут були і греки, і зуави,-

справляв тут капітал свій золотий содом…

І чітко мірний крок ряди сотень хитає…

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,

туди, де криці дзвін напружено гуде…

І маком прапори колони рясно вкрили —

і квітне маком бій, гарячий бій сердець…

IX

Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…

золотобарвним сном душа палахкотить…

Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,

кидає ранок зір на небосхил гнідий.

Згорнула вже давно холодні сиві рядна

тільки для нас зима… навколо все в цвіту…

Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну

години перемог тільки для нас прядуть.

1921

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.

Обриваються звiльна всi пута,

Що в’язали нас з давнiм життем;

З давнiх брудiв i думка розкута —

Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнiшим

I любов’ю огрiтим життєм;

Через хвилi мутнi та бурливi

До щасливих країв попливем.

Через хвилi нещасть i неволi,

Мимо бур, пересудiв, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, i згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранiв, царiв,

Не за церков, попiв, анi бога,

Нi за панство неситих панiв.

Наша цiль — людське щастя i воля,

Розум владний без вiри основ,

I братерство велике, всесвiтнє,

Вiльна праця i вiльна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Нi на крок не вертатися взад.

Се ж остатня вiйна! Се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зiйде.

Не молiться вже бiльше до бога:

“Най явиться нам царство твоє!”

Бо молитва — слаба там пiдмога,

Де лиш розум i труд у пригодi стає.

Не вiд бога те царство нам спаде,

Не святi його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля i спiльний наш труд.

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.

Проти свободи воно — лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

стислі перекази творів української літератури

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій, —

Там цвіте краса-країна

З дивним ім’ям Сльозолий.

І колись в країні тій

Був па троні цар Плаксій,

Голова його мов бочка,

Очі — ніби кавуни.

В Плаксія було три дочки

І плаксивих три сини.

Старша звалася Нудота,

Середульшенька — Вай-Вай,

Третя донечка — Плакота,

Всі сльозливі через край.

А цареві три сини

Так і звались — Плаксуни.

Отака була сім’я

У царя у Плаксія.

Цілі дні вони сиділи,

Голосили, та сопіли,

Та стогнали, та ревли,

Сльози відрами лили.

Цар Плаксій велів сердито:

“Хай із ними день при дні

Плачуть всі в країні діти,

Бо сміятись і радіти

У моєму царстві — ні!

Хто всміхнеться — в часі тім

Я того негайно з’їм!”

Ще була у Плаксія

Грізна гвардія своя:

В ній служили молодці

Забіяки-сльозівці.

Хто сміявсь — вони хапали

І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь

Вистачало плачу й сліз.

Цар любив, як плачуть діти,

Бо любив їх сльози пити.

Отакий був цар Плаксій

Україні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві,

Зневажаючи закон,

Жив у мандрах і митарстві

Добрий дядько Лоскотон.

Він приходив кожний вечір —

Хай чи дощ іде, чи сніг —

До голодної малечі

І усім приносив сміх.

Мав він вдачу теплу й щиру,

Ще й лукавинку в очах.

І була накидка сіра

В Лоскотана на плечах.

Лоскотливі мав він вуса

І м’якенькі, наче пух.

І м’яке волосся русе

Розсипалося до вух.

Він як прийде, залоскоче,

То сміється, хто й не хоче.

Тільки де він появлявся,

Зразу плач там припинявся,

І приходив до усіх

Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона

Цар Плаксій і Плаксуни,

Видавали заборони

Проти лоскоту вони.

І за дядьком Лоскотоном

Із нагайками в руках

Охоронці злих законів

Полювали по хатах.

Але дядько Лоскотон

Не боявся цих заслон:

Він ходив по всій країні

І носив з собою сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Гнівно він гукнув із трону:

“Гей, ледачі сльозівці!

Хто впіймає Лоскотона,

Буде муж моїй дочці!

Хто його посадить в льох —

Вибирай одну із трьох!

Бо уже цей Лоскотон

Скоро нам розвалить трон:

Що тоді ми будем пити,

Як не будуть плакать діти!”

І завзяті сльозівці

Понеслись у всі кінці,

Щоб скарати по закону

Баламута Лоскотона.

Довго скрізь його шукали,

У всі шпари заглядали,

Перерили всі двори,

Обходили всі бори,

Час потратили дарма:

Лоскотона скрізь нема,

Бо його завжди і всюди

Од ловців ховали люди.

Опівночі Лоскотон,

Коли всіх колише сон,

Йшов собі в бідняцькі хати

Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія

Лютий посіпака,

Віроломний, як змія,

Капітан Макака.

Так хотілося йому

Царським зятем стати,

Що ні разу в ту зиму

Не лягав і спати.

Все ходив, усе він слухав

І нарешті все рознюхав.

На світанку Лоскотон,

Насмішивши діток,

У міцний поринув сон

Між кленових віток.

А лукавий капітан

Підікрався змієм

Й Лоскотонові аркан

Зашморгнув на шиї.

Руки вивернув назад,

Міцно спутав ноги

І мерщій у Плаксоград

Рушив у дорогу…

Весілля в палаці

Лоскотона посадили

За вузенькі грати,

А в палаці порішили:

— Час весілля грати…-

Гей, зійшлися царенята

І придворна свита

Наречених шанувати,

Сльози діток пити.

До вінця веде жених

Висохлу Нудоту,

Та дивитися на них

Зовсім неохота.

Хоч Макака був бридкий,

А вона ще гірша,

Їм поет один гладкий

Присвятив ще й вірша.

Стільки там було хвальби,

Так скрасив їх вроду —

Навіть жаби від ганьби

Булькнули у воду!

Але цар ходив, пишався,

Він із зятем цілувався,

Похвалявся: “Ну, тепер

Лоскотон, вважай, умер!

Недоступним став для всіх

Голосний та щирий сміх.

Тож від радості стрибайте!

Тож від радості ридайте!

Ми тепер встановим скрізь

Віковічне царство сліз!”

Так розхвастався Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,

То п’яниці вартові

Напились якогось зілля

Та й поснули у траві.

А вночі йшли до в’язниці

Батраки й робітники,

Щоб звільнити із темниці

Лоскотона на віки.

Рознесли всі перепони,

Гнули грати, мов прути:

— Гей, веселий Лоскотоне,

Це прийшли твої брати!

Йди до нас, веселий брате,

В нашу здружену сім’ю!

Підем разом догравати

Ми весілля Плаксію…

Продовження весілля

У палаці кожен скаче

Та від щастя гірко плаче,

Ллються сльози, як ріка, —

Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:

— Ой, рятуйте — Лоскотом! —

Всі відразу “ох!” та “ах!”,

Жах у кожного в очах.

А веселий Лоскотон

До царя стрибнув на трон

І сказав йому якраз:

— Насмієшся ти хоч раз!.. —

Став царя він лоскотати,

І Плаксій став реготати.

Так сміявсь — аж заливався,

Аж від реготу качався,

Кулаками очі тер —

Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха —

Цар Плаксій помер од сміху!

З ним придворні одубіли,

Бо сміятися не вміли.

А цареві три сини,

Три завзяті Плаксуни,

Так сміялись-реготали,

Що штани з них поспадали —

Тож всі троє без штанів

До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки

У чотири бігли боки.

Кровопивці-сльозівці

Стали п’явками в ріці,

А Макака-забіяка

З’їв себе із переляку.

Так веселий Лоскотон

Розвалив поганський трон.

Сам же він живе й понині,

Дітям носить щирий сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Схочеш сам піти в цей край,

То маршрут запам’ятай:

Треба йти спочатку прямо.

Потім вправо завернуть,

А тоді поміж дубами

Поведе наліво путь.

Після цього вже помалу

Чимчикуй куди попало:

Як од втоми не впадеш —

В цю країну попадеш.

В дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми щороку зустрічаєм свято —

Перемоги радісної день.

І встають у пам’яті дороги,

Ті, що довелося нам пройти,

Щоб багряний прапор Перемоги

Над рейхстагом гордо піднести.

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

1959