українські класики

I

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,

за це платили нам щоденно четвертак.

Та по ночах дівчат в половниках любили…

О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі,

під зойки димарів так просто ми жили,

училися писать, звичайно, на заборі…

та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору

і теплий блиск очей (там трави в тумані…),

що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,

і все мені завод невпинно цокотить,

і вороток скрипить про дні минулі милі,

коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.

II

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди-

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…

коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…

А мати не прийшла на бій випроводжати, —

і серце іноді невільно защемить-

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…

І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —

Але не боїмось ми банд злотопогонних, —

уже не мало їх пустили ми під лід —

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…

Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…

І радість лоскотно бентежить наші груди —

Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —

Вже міст через Донець давно прогуркотів…

Стою біля дверей — і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —

нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”

Сходили на базар, помилися у бані, —

я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю

раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…

Й ми знов підем на бій за владу робітничу…

О, не забуть мені Червону ту зиму!

IV

Вкраїну з краю в край проходили з боями…

Червоне танув сніг в пожежах барикад —

І громом молодим котилося над нами,

лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

і навіть вітер нам доріг не замітав.

Дівчата нам стрічки червоні пришивали,

і хлопці радо йшли озброєні до лав.

V

І знов Донеччина… і вітер верби хилить…

Й не віриться, що знов побачу я село,

давно покинуте, таке до болю миле…

Але багато з нас додому не прийшло…

І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…

Така знайома путь з дитинства ще мені…

Тут рвали восени ми глід червоноокий,

тут рвав я квіти чар кохання восени…

Вясе станція… завод… і рейки заблищали

під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…

І в небо простяглись і небо запутляли

незчислені ряди високодимних труб —

Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…

О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!

Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,

чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..

VI

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…

Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

мене давно зміняв на темну домовину,

зміняв мене давно на схилені хрести…

Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро

Володька галіфе для мене привезе…”.

Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,

тепер уже тобі не треба галіфе…

VII

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…

Вже міст через Донець давно прогуркотів-

Стою біля дверей… і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів.

VIII

Широко розляглось з важким гарчанням місто…

і вітер з моря шле солоний теплий дух…

і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,

що заквітчали ніч безсоромну й руду…

Каштани по боках… каміння душу давить…

на вулицях вузьких прискорено йдемо.

Недавно тут були і греки, і зуави,-

справляв тут капітал свій золотий содом…

І чітко мірний крок ряди сотень хитає…

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,

туди, де криці дзвін напружено гуде…

І маком прапори колони рясно вкрили —

і квітне маком бій, гарячий бій сердець…

IX

Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…

золотобарвним сном душа палахкотить…

Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,

кидає ранок зір на небосхил гнідий.

Згорнула вже давно холодні сиві рядна

тільки для нас зима… навколо все в цвіту…

Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну

години перемог тільки для нас прядуть.

1921

Хто в рідному краї тепло здобуває

З пластів у підземнім бою,

Хто в полі ростить все нові урожаї,

Той любить Вітчизну свою.

Хто молодість нашу і світ ясновидий

Леліє у ріднім краю,

Хто ворога серцем усім ненавидить,

Той любить Вітчизну свою.

Тому вона рідна, тому вона мила

Й миліша за інші краї.

Як мати, вона нас для щастя зростила,

Тож будем любити її!

Квітучих садів нахиляються віти…

Вона ж як весна молода!

Для неї, для неї і жити й творити

Під прапором миру й труда!

1955

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип’ю я очі твої молоді,

повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,

так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…

Стиснулось серце до крику…

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

1927

Іще не скресла крига на Дніпрі,

а вже весни дихання благовісне

в снігах я чую, наче угорі

прозорий крик, крик журавлиний висне.

Іще нема конвалій у гаю,

і гай мовчить у білому спокої,

та я весни п’янке дихання п’ю

з його гілля, що мріє наді мною.

Ось я іду, один між багатьма,

такий, як всі. Чого ж так серце сяє?

Іще весни немає, ще нема,

але весна в мені уже співає.

20/11/1963

Учитель мій! Як ми тебе любили,

як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам’яті моїй тримає років сила

твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло

в незнаний світ, чудесних повний чар.

В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

пізнали ми любові й дружби жар.

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла

одкрились нам у ті далекі дні.

З тобою наша молодість розквітла

і наших дум пориви огняні.

Як гарно нам в фантазії просторах

було блукать, все чарувало нас.

Звучав наш сміх в широких коридорах

під час перерв у той далекий час.

Твій добрий зір в моїй уяві лине…

Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,

ти вчив любити подвиги людини,

красу труда й безсмертний рідний край.

Ось ти ідеш повільною ходою

і слухаєш, як день шумить життям,

а ми, малі, вітаємось з тобою,

і тепло так всміхаєшся ти нам.

Урок останній. Сонце над землею

сіяло нам. Ми радісні були.

І у життя тепло душі твоєї

ми крізь вітри й негоди понесли.

Василь Мефодич, по тобі в скорботі

з нас не один заплакав і зітхнув,

коли в далекій рідній Третій Роті

на цвинтарі навіки ти заснув.

І хай з тих днів згубили лік ми рокам,

завжди, завжди, як сонячний салют,

для нас сіяє подвигом високим

твій благородний, безкорисний труд.

1956

Солов’їні далі, далі солов’їні…

Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.

На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.

Знову серце б’ється молодо і дзвінко.

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,

кращого за тебе я в житті не знаю!

Кращого не знаю, далі мої сині,

як весну стрічати на моїй Вкраїні.

У росі фіалки, ріки у тумані…

В серці сяють очі, рідні і кохані…

В птичім щебетанні все кругом проснулось,

і до мене знову молодість вернулась.

Я іду до гаю, і в блакить безкраю

серце моє лине й птицею співає

про весну чудесну на моїй Вкраїні…

Солов’їні далі, далі солов’їні!

1961

Розвивайся, лозо, борзо*,

Зелена дiброво!

Оживає помертвiла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовiї,

Обновляєсь в свiжi сили

Й свiжiї надiї.

Зеленiйся, рiдне поле

Українська ниво!

Пiдiймися, колосися,

Достигай щасливо!

I щоб всяке добре сiм’я

Ти повiк плекала,

I щоб свiту добра служба

З твого плоду стала!

_____________________

*Борзо — швидко.

* * *

Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,

Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!

1

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отеє здовж загону снує, —

Се Terminus наш, се межа, перекладина,

Знак, поки “моє” і “твоє”.

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п’ядь не бериї

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок-занестись нічим?

І що кому в тім, що худібчиня їх

“Чомусь” не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І нию кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

“Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,

Так б’ємся, і годі що вдати!”

Аж слухати важко тих слів, та яку

Пораду їм дати — не знати.

А станеш у полі отак на межі —

В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,-

При добрій роботі і вісім душ виживить…

А в них обох шість душ! І що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

І, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

І де в спільній праці жили б довіка,

Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.

2

Малим ще, тямую, всі межі я знав:

За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона

Трави узбирати надвечір ішла.

То межі й па ступінь широкі були,

3 одної нажнеш дві вереті трави.

А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м’якою стернею.

А нині погляну на межі: невже ж?

Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка,отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду за много на нашій рілли,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: “Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак,-

Просікли б, вільніше би стало відтак”.

Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять,

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха.

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

З

Приходить до мене один чоловік:

“Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині,-

Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: “Ділив би я вас

Тим полем, та й б’юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а іго ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись-діліться по моїй аж смерти”.

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка-були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за се відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Пристане де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

“Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?”

Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував.

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля, —

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! — то дійсь божа воля!”

4

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б’єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!

1881

* * *

Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,

Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.