українські класики

Обриваються звiльна всi пута,

Що в’язали нас з давнiм життем;

З давнiх брудiв i думка розкута —

Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнiшим

I любов’ю огрiтим життєм;

Через хвилi мутнi та бурливi

До щасливих країв попливем.

Через хвилi нещасть i неволi,

Мимо бур, пересудiв, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, i згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранiв, царiв,

Не за церков, попiв, анi бога,

Нi за панство неситих панiв.

Наша цiль — людське щастя i воля,

Розум владний без вiри основ,

I братерство велике, всесвiтнє,

Вiльна праця i вiльна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Нi на крок не вертатися взад.

Се ж остатня вiйна! Се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зiйде.

Не молiться вже бiльше до бога:

“Най явиться нам царство твоє!”

Бо молитва — слаба там пiдмога,

Де лиш розум i труд у пригодi стає.

Не вiд бога те царство нам спаде,

Не святi його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля i спiльний наш труд.

Червона калино, чого в лузi гнешся?

Чого в лузi гнешся?

Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?

На радощi свiту?

Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,

Не страшно i грому,

I свiтло люблю я, купаюся в ньому

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червонi ягiдки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,

Отiнив, як хмара.

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх —для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю дуту.

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.

Проти свободи воно — лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання.

стислі перекази творів української літератури

Він дивився на мене тупо

Очицями, повними блекоти:

— Дарма ти себе уявляєш пупом,

На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,

І кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути

За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин…

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-Богу, один.

У кожного “Я” є своє ім’я,

На всіх не нагримаєш грізно,

Ми — не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони “я”.

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій, —

Там цвіте краса-країна

З дивним ім’ям Сльозолий.

І колись в країні тій

Був па троні цар Плаксій,

Голова його мов бочка,

Очі — ніби кавуни.

В Плаксія було три дочки

І плаксивих три сини.

Старша звалася Нудота,

Середульшенька — Вай-Вай,

Третя донечка — Плакота,

Всі сльозливі через край.

А цареві три сини

Так і звались — Плаксуни.

Отака була сім’я

У царя у Плаксія.

Цілі дні вони сиділи,

Голосили, та сопіли,

Та стогнали, та ревли,

Сльози відрами лили.

Цар Плаксій велів сердито:

“Хай із ними день при дні

Плачуть всі в країні діти,

Бо сміятись і радіти

У моєму царстві — ні!

Хто всміхнеться — в часі тім

Я того негайно з’їм!”

Ще була у Плаксія

Грізна гвардія своя:

В ній служили молодці

Забіяки-сльозівці.

Хто сміявсь — вони хапали

І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь

Вистачало плачу й сліз.

Цар любив, як плачуть діти,

Бо любив їх сльози пити.

Отакий був цар Плаксій

Україні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві,

Зневажаючи закон,

Жив у мандрах і митарстві

Добрий дядько Лоскотон.

Він приходив кожний вечір —

Хай чи дощ іде, чи сніг —

До голодної малечі

І усім приносив сміх.

Мав він вдачу теплу й щиру,

Ще й лукавинку в очах.

І була накидка сіра

В Лоскотана на плечах.

Лоскотливі мав він вуса

І м’якенькі, наче пух.

І м’яке волосся русе

Розсипалося до вух.

Він як прийде, залоскоче,

То сміється, хто й не хоче.

Тільки де він появлявся,

Зразу плач там припинявся,

І приходив до усіх

Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона

Цар Плаксій і Плаксуни,

Видавали заборони

Проти лоскоту вони.

І за дядьком Лоскотоном

Із нагайками в руках

Охоронці злих законів

Полювали по хатах.

Але дядько Лоскотон

Не боявся цих заслон:

Він ходив по всій країні

І носив з собою сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Гнівно він гукнув із трону:

“Гей, ледачі сльозівці!

Хто впіймає Лоскотона,

Буде муж моїй дочці!

Хто його посадить в льох —

Вибирай одну із трьох!

Бо уже цей Лоскотон

Скоро нам розвалить трон:

Що тоді ми будем пити,

Як не будуть плакать діти!”

І завзяті сльозівці

Понеслись у всі кінці,

Щоб скарати по закону

Баламута Лоскотона.

Довго скрізь його шукали,

У всі шпари заглядали,

Перерили всі двори,

Обходили всі бори,

Час потратили дарма:

Лоскотона скрізь нема,

Бо його завжди і всюди

Од ловців ховали люди.

Опівночі Лоскотон,

Коли всіх колише сон,

Йшов собі в бідняцькі хати

Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія

Лютий посіпака,

Віроломний, як змія,

Капітан Макака.

Так хотілося йому

Царським зятем стати,

Що ні разу в ту зиму

Не лягав і спати.

Все ходив, усе він слухав

І нарешті все рознюхав.

На світанку Лоскотон,

Насмішивши діток,

У міцний поринув сон

Між кленових віток.

А лукавий капітан

Підікрався змієм

Й Лоскотонові аркан

Зашморгнув на шиї.

Руки вивернув назад,

Міцно спутав ноги

І мерщій у Плаксоград

Рушив у дорогу…

Весілля в палаці

Лоскотона посадили

За вузенькі грати,

А в палаці порішили:

— Час весілля грати…-

Гей, зійшлися царенята

І придворна свита

Наречених шанувати,

Сльози діток пити.

До вінця веде жених

Висохлу Нудоту,

Та дивитися на них

Зовсім неохота.

Хоч Макака був бридкий,

А вона ще гірша,

Їм поет один гладкий

Присвятив ще й вірша.

Стільки там було хвальби,

Так скрасив їх вроду —

Навіть жаби від ганьби

Булькнули у воду!

Але цар ходив, пишався,

Він із зятем цілувався,

Похвалявся: “Ну, тепер

Лоскотон, вважай, умер!

Недоступним став для всіх

Голосний та щирий сміх.

Тож від радості стрибайте!

Тож від радості ридайте!

Ми тепер встановим скрізь

Віковічне царство сліз!”

Так розхвастався Плаксій —

Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,

То п’яниці вартові

Напились якогось зілля

Та й поснули у траві.

А вночі йшли до в’язниці

Батраки й робітники,

Щоб звільнити із темниці

Лоскотона на віки.

Рознесли всі перепони,

Гнули грати, мов прути:

— Гей, веселий Лоскотоне,

Це прийшли твої брати!

Йди до нас, веселий брате,

В нашу здружену сім’ю!

Підем разом догравати

Ми весілля Плаксію…

Продовження весілля

У палаці кожен скаче

Та від щастя гірко плаче,

Ллються сльози, як ріка, —

Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:

— Ой, рятуйте — Лоскотом! —

Всі відразу “ох!” та “ах!”,

Жах у кожного в очах.

А веселий Лоскотон

До царя стрибнув на трон

І сказав йому якраз:

— Насмієшся ти хоч раз!.. —

Став царя він лоскотати,

І Плаксій став реготати.

Так сміявсь — аж заливався,

Аж від реготу качався,

Кулаками очі тер —

Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха —

Цар Плаксій помер од сміху!

З ним придворні одубіли,

Бо сміятися не вміли.

А цареві три сини,

Три завзяті Плаксуни,

Так сміялись-реготали,

Що штани з них поспадали —

Тож всі троє без штанів

До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки

У чотири бігли боки.

Кровопивці-сльозівці

Стали п’явками в ріці,

А Макака-забіяка

З’їв себе із переляку.

Так веселий Лоскотон

Розвалив поганський трон.

Сам же він живе й понині,

Дітям носить щирий сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Схочеш сам піти в цей край,

То маршрут запам’ятай:

Треба йти спочатку прямо.

Потім вправо завернуть,

А тоді поміж дубами

Поведе наліво путь.

Після цього вже помалу

Чимчикуй куди попало:

Як од втоми не впадеш —

В цю країну попадеш.

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час неспинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

В дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми щороку зустрічаєм свято —

Перемоги радісної день.

І встають у пам’яті дороги,

Ті, що довелося нам пройти,

Щоб багряний прапор Перемоги

Над рейхстагом гордо піднести.

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

Все в тобі з’єдналося, злилося —

Як і поміститися в одній! —

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

1959

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

вірші Ліни Костенко