Рей Бредбері

— Виходжу я навесні — ну, ти розумієш, коли вже закінчилися холоди. Йду гуляти. З дівчиною. За годину ми приходимо в таке місце, де нас не видно і не чути. Піднімаємось на гірку, сідаємо. Дивимося на зірки. Я тримаю її за руку. Вдихаю запах трави, молодої пшениці і знаю, що знаходжусь у самому серці країни, у центрі Штатів, навколо нас — міста та дороги, але все це далеко, і ніхто не знає, що ми сидимо на траві та розглядаємо ніч… Мені хочеться просто тримати. її за руку, віриш? Зрозумій, триматись за руки… це ні з чим не порівняти. Триматися за руки так, щоб було не розрізнити, є в них рух чи ні. Таку нічне забудеш ніколи: все інше, що буває ночами, може вивітритися з голови, а це пронесеш через все життя. Коли просто тримаєшся за руки — це все сказано. Я впевнений. Мине час, все інше повториться щоразу, увійде у звичку — але самий початок ніколи не забудеш. Так ось, — продовжував він, — я хотів би сидіти так довго-довго, не вимовляючи ні слова. Для такої ночі слів не вибрати. Ми навіть не дивитимемося один на одного. Дивитимемося вдалину, на міські вогні, і думатимемо про те, що споконвіку людиось так само піднімалися на пагорби, бо нічого кращого ще не придумано. І не буде вигадано. Жодні будинки, обряди, клятви не зрівняються з такою ніччю, як ця. Можна, звичайно, сидіти і в місті, але вдома, кімнати, люди — це одна справа, а коли над головою відкрите небо та зірки, і двоє сидять на пагорбі, тримаючись за руки — це зовсім інше. А потім ці двоє повертають голови і дивляться один на одного у місячному світлі… І так усю ніч.

Дивно, правда? Бути настільки рідко нудним, настільки безповоротно бездарним, що від твоїх слів ні смішка, ні сльозинки, ні образи, ні люті.

— Кожному треба мати два чи три заняття, — не замислюючись, відповів я. — Одної справи так само мало, як одного життя. Я хотів би дюжину життів і дюжину робіт. — Б'єте точно в ціль! Лікар повинен копати канави. Землекоп раз на тиждень чергуватиме в дитячому садку. Філософи двічі на десять днів мити брудний і жирний посуд. Математики нехай керують заняттями у шкільних гімнастичних залах. Поети для різноманітності нехай ведуть вантажівки. А поліцейські детективи… — …маємо розводити власні райські сади, — тихо скінчив я.

Завжди вірний справедливості, містер Бенедикт поховав одного багача голяка. А бідняка вбрав у парчовий одяг із золотими п'ятидоларовими монетами замість ґудзиків та двадцятидоларовими на віках. Знайомого юриста не став ховати зовсім: засунув у сміттєспалювальник, а труна набила наловленими напередодні тхорами.

Сонце не просто зійшло, воно нарило як потік і переповнило весь світ.

— Знаєш, у чому твоя біда? — гаркнув Крамлі, але відразу пом'якшив тон. — Ти любиш людей, які на це не заслуговують.

За гріхи війни люди у пеклі не горять. Війна є війна.

— Чи не помер Бог? - почав він. — Одвічне питання. Якось, почувши його, я розсміявся і відповів:« Ні не помер, просто задрімав під вашу порожню балаканину».

Ми — неможливість у неможливому Всесвіті.

... Чим більше ти ревеш, тим більше солі злизнуть вони з твого підборіддя. Ну, ридай, а вони смоктатимуть твої охи та ахи, як коти валеріанку.