Рей Бредбері

Велике диво — косарка, казав собі дідусь. Який це дурень вигадав, що новий рік починається першого січня? Треба було поставити дозорних чатувати зростання трави на мільйонах галявин Іллінойсу, Огайо чи Айови — і як помітять, що вона дозріла для сіножаті, того самого ранку замість феєрверків, фанфар і криків нехай починається велика бурхлива симфонія косарок, що зрізають свіжі.. У той єдиний день року, який по—справжньому знаменує собою початок, людям треба б кидати один в одного не конфетті і не серпантин, а жмені свіжоскошеної трави.

Високо—високо, вище за гори, нижче зірок, над річкою, над ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, як юні весняні вітри, свіжа, як дихання конюшини на сутінкових луках... Вона ширяла в горлинках, м'яких, як білий горностай, відпочивала в деревах і жила в квітах, відлітаючи з пелюстками від найлегшого подиху. Вона сиділа в прохолодній, як м'ята, лимонно—зеленій поряд із блискучою калюжею. Вона бігла в кудлатому псі і голосно гавкала, щоб почути, як між коморами вдалині метається луна. Вона жила в ніжній квітневій траві, у чистій, як сльоза, волозі, яка випаровувалась із пахнучого мускусом грунту.

Боже, якби знайти сили встати та перестріляти все це напівсни! Але нема сил. Лежиш, прибитий до самого дна, випаленого вщент. І ця безглузда місячна пика витріщається на тебе зверху! Вечірньої зорі не залишилося і близько, а до світанку ще сто років.

Стояли останні дні вересня, коли без жодних видимих ​​причин життя стає таким сумним.

На мене наринула вбивча туга, яка охоплює чоловіків, побачивши швидкоплинну красу, яка ось—ось зникне. У таку мить хочеться крикнути: стривай, я люблю тебе. Але мова не повертається це вимовити. І літо йде в її образі, щоб ніколи більше не повернутись.

А коли робиш інших щасливими, і сам стаєш майже щасливим.

Усьому свій час. Час руйнувати та час будувати. Час мовчати та час говорити. Так це так. Але що? Є ще щось, ще щось, що треба сказати...

Дощенту розсипалася мрія, створена з граненого скла, дзеркал та кришталевих призм.

Всю ніч у спальні було прохолодно, мов у джерелі, а вона, як білий камінчик, лежала на дні, їй подобалося це почуття — приємно було пливти крізь темну, але прозору стихію зі снів та яви.

Адже книги існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні й уперті віслюки.